Починаючи читати цю книжку, я розраховувала, що це буде або доволі фантастична оповідь ведмедів, або ж схожа на реалістичну, проте до завершення книги так і не зрозуміла жанру, в якому вона написана, і того, яку мету написання ставив перед собою автор. Книга складається із трьох частин. Кожна присвячена одному ведмедеві з однієї родини: перша бабусі, друга – матері, третя – сину. У першій ведмедиця спокійно ходить по магазинах, пише свою автобіографію, відносить її в редакцію журналу, потім добивається можливості виїхати з Радянського Союзу в Німеччину, звідти вирушає в Канаду, де одружується, повертається в Німеччину й народжує доньку Тоску. Вона зображена як мисляча істота, і до того ж світ навколо неї повністю її такою сприймає – не дивується тому, що вона вміє говорити, писати, читати, прямо ходить; дозволяє їй мандрувати. Але що дивно, усі три частини між собою крім генетичної спорідненості героїнь, практично не пов’язані, маю на увазі, що герої з одних частин не зустрічаються в інших. Її донька – ведмедиця Тоска – не пише біографію, за неї це робить працівниця цирку, у якому Тоска працює. Лише наприкінці частини вона починає з цією працівницею говорити, що видається, деякою мірою, як марення. Третя частина присвячена життю Кнута. Цю історію розповідає автор, уже немає біографістів – ні Кнут не розповідає про себе, ні хтось із його знайомих. Хоча є цікавий момент. Автор розповідає, що одного разу Кнут звернув увагу, що всі працівники кажуть «Я», а не свою ім’я, з чого він зробив висновок, що, отже, їх усіх зовуть «Я». саме після цього оповідь ведеться не від автора, а від Кнута. Такий поворот дуже неочікуваний і ніяк не пояснений. Ще є багато специфічних моментів, завдяки яким я зрозуміла, що автор все ж планував написати фантастику. Наприклад, Кнут щовечора спілкувався через комп’ютер із Міхаелем. Окрім того, що виявилося, що насправді Міхаель помер (що Кнут прочитав у газеті. Читає? Фантастика!), не зрозуміло, як він виходив із Кнутом на зв'язок. Але найбільш фантастичний епізод, коли Міхаель раптом погладив Кнута по хутру. Оцього я аж ніяк не зрозуміла. Загалом частини цікаві, але немає логічного завершення. Після прочитання спало на думку, що автор хотів показати, наскільки природа, наші потреби деградують. Бо якщо бабуся говорила, писала, читала, ходила вільно, її донька володіла лише частиною з цього всього, але виконувала уже важчі трюки в цирку, то її син повністю не пристосований до самостійного життя і залежить від людей. Якщо у книзі була вища ідея, то, на жаль, я її не прочитала.