Це мала бути проста поїздка в село. Двотижневе гостювання у «бабусі», щоб попрацювати над записами для практики, зібрати локальні діалектизми, скласти речі й поїхати назад. Але щось пішло не за планом. Телефон падає у бездонну криницю, Катерина Василівна не пригадує народних пісень, а баба Маруся взагалі починає маніпулювати.

(НЕ)пусті балачки з тутешніми жінками, події в Лавринівці, що розгортаються, як випадково знайдений фотоальбом на запилюженому горищі, — все, що трапляється з Ірою, чи то пак Оришкою, врешті приводять до головного запитання: а чия ж вона?

Це сучасна повість про важливість пам’яті свого роду, його дослідження. Але перш за все вона про особисте дорослішання, що підкрадається в дрібницях — коли гладиш хрест серед зарослих бур’янів, витираєш сльози об чужу косинку чи пакуєш у рюкзак дещо значно важливіше за речі.