На жаль, я не відповідаю цільовій категорії читачів, що зазначена у анотації до книг Марціна Щигельського "Театр невидимих дітей та "За синіми дверима"... Справедливости заради, я й замовляв ці книжки не для себе особисто, а для двох своїх синів, що до цільової аудиторії цілком "вписуються". Одначе, зізнаюся у власній слабкості: не можу втриматися від читання, коли бачу захоплені очі, що пожадливо бігають рядками, та руки, що квапливо гортають сторінку за сторінкою. Навіть якщо це очі й руки дитини... Отже, зачекавши деякий час у черзі, я приступив до читання. Скажу відразу, що таке задоволення від "дитячої" (навмисно беру цей прикметник у лапки) літератури отримував давно... Пригадуються казки Олександра Шарова (був такий собі автор у радянські часи). Чому саме Шаров? Бо ріднить цих письменників ... серйозність. Ми інколи не замислюємося, що дитяча література є, можливо, найбільш серйозною категорією письменництва з усіх інших. Бо не терпить фальшу (діти бо відрізняють фальш з непомильною точністю), бо максималістична за своєю природою (як і її читачі), бо апелює до найглибиннішого у людині - простої віри у дива. Не варто нагадувати, що як наслідок такої природи дитячої літератури, сам автор має бути a priori трохи дитиною (або зовсім не трохи)... Це все стосується й казок Щигельського. Не хочу коментувати їх сюжети, навіть побіжно. Спитаю лише, а чи хтось насправді замислювався над тим, чому зірки інколи падають? Без знання законів природи й людської душі? Просто так, без упереджень, по-дитячому просто й відверто, як тоді, у досить недалекому минулому, коли тато й мама були ще зовсім молоді, й небо над твоїм будинком висіло трохи нижче, а тіні вночі здавалися волохатими драконами, й так кортіло віднайти таємницю у заростях ожини за металевим парканом. І краплі дощу у долонях не лякали застудою, а були просто краплями дощу. Тим, хто ще пам'ятає й, боюсь сказати, вірить, присвячуються ці книги.