Мансарда має усього лиш 95 сторінок, попри що умістила у собі усе, що можна і не можна уявити. Якщо описати книгу лаконічно - повний театр абсурду. Можливо, я від початку не шукала і очікувала ніякої традиційної сюжетної лінії, тому я її надалі і не помітила (скоріш за все її просто немає). Тут, у цій сатиричній поемі, використано нашарування технік і стилістик письма, отож у мене виникло інтуїтивне порівняння з потоком свідомості. А потік свідомості - це мінімум сюжету і максимум емоцій, метафор та вишуканих речень; грає роль не те, ЩО відбувається,- а ЯК це відбувається і ЯК це описано. Саме таку особливість я помітила у цьому творі, тому вона настільки богемна та яскрава, до того ж вкрай незвична, адже при очікуванні чергового короткого дебютного роману молодої людини, ми отримуємо реально "барвистий нарис про юнака" з абзацами французькою та латиною, посиланням на сотні творів мистецтва та повний хаос у юній голові. Мушу додати про один відгук, побачений мною, у котрому йшлось, що "потрібно бути у юному віці, аби читати чи писати такий твір" - я погоджуюсь з цим коментарем і розумію його природу. У Мансарді присутні багато романтизму, нелогічності, поривань, жорстокості, жартів, алкоголізму, мізогінії, розпусти та зрад собі. Загалом, буйності у найрізноманітніших виявах. (Як наслідок, місцями поема складна для сприйняття.) Твір сподобається далеко не всім - він не розрахований на широке коло читачів, а скоріш на читачів-поціновувачів химерної прози (кому до вподоби магічний реалізм, потік свідомості та постмодернізм, раджу) - це моя суб'єктивна думка. Видавничий дім П'яний корабель здійснив добру роботу над виданням. Переклад Олени Дзюби-Погребняк блискучий, а щодо обкладинки та форзаців від Богдани Давидюк - нуль слів, лише захват.