Взяла цю книжку після перегляду фільму Олексія Радинського "Там, де закінчується Росія". Фільм показує експедиції українських кінематографістів у 80их роках до Сибіру. Раніше я не замислювалася про те, як влаштоване російське суспільство. За ці роки росіяни дедалі більше сприймаються як абстрактний ворог, а не як конкретні люди. Але фільм спонукав замислитися над тим, як соціальний ландшафт, у якому живе людина, може знищити її історичну пам'ять до найглибших коренів. І стало реально страшно від думки, що ця система так активно просувається українськими землями, і як легко вона переписує історію. Тому я шукала сучасного автора, який досліджує цю частину русистики. Автор "Кому вони потрібні?" має можливість безпосередньо спілкуватися з російськими військовополоненими й уважно прописує їхні портрети. Серед них справді багато представників корінних народів Росії. Я нарахувала близько 25. Я очікувала побачити, можливо, кілька конкретних історій їхніх родин, тривалі розмови з ними. Але книжка значно більше фокусується на спільних рисах і поведінці полонених, їхньому побуті в таборі, ставленні до жінок і сексу, тому, що вони читають і говорять. Особливо на тому, як вони відтворюють один і той самий пропагандистський наратив про російсько-українську війну. Автор нагадав мені хірурга, який уважно розглядає, промацує болячку в організмі. Дивиться на неї з усіх боків і намагається накопичити про неї якомога більше знань. Думаю, книжка точно буде корисною тим, хто працює з темами пропаганди або шукає конкретні приклади того, як працює російська імперська ідентичність, щоб говорити про це на міжнародній арені. Бо загравання з "високою російською культурою" нікуди не зникло за всі ці роки. Але найбільше для себе я відкрила наскільки легко російське суспільство обирає смерть. Раніше я чула про це від друзів, які працюють у зоні бойових дій на дронах. Вони час від часу фіксують самогубства російських військових. У книжці автор окремо торкається цієї теми й наприкінці пише: "Росіяни не бачать у своєму житті цінності, а, як і сотні років тому, вірять у цінність смерті. Фактично, це спосіб самогубства, за який їм платять. У суспільстві без можливостей вони обирають можливість грошей за смерть і готові до неї". Щодо іншого коментаря тут про ставлення автора до жителів ТОТ. Я переглянула це інтерв'ю повністю вже після прочитання книжки й можу сказати, що в ньому він говорить саме про конкретних полонених російської армії, з якими спілкувався в таборі, а не про всіх людей, які залишилися на тимчасово окупованих територіях. До теми українців і пастки російської пропаганди автор також повертається в окремому розділі, як і до теми найманців з інших країн. Що найчіткіше залишається після прочитання - дуже хочеться, щоб Женевські конвенції та інші міжнародні правила працювали ефективно, а наша країна внаслідок обміну цими полоненими могла повернути додому якомога більше своїх людей. У російському полоні українці перебувають у зовсім інших умовах. Чекаємо на кожного і кожну

Наштовхнулась на рекламу книги "Кому вони потрібні" Петра Яценко. Але купити її мені завадила позиція автора, щодо людей з ТОТ і не тільки, що викликало огиду і відразу. Мова йде про статтю із Новинарні. "Мене завжди цікавили ці співвітчизники, які начебто були обдурені, але після спілкування з тими, хто потрапив до нас у полон, можна зробити висновок, що все-таки більшості свідомих українців вдалося виїхати, не потрапити до лав російського війська." Тобто виходить, що автор звинувачує людей, які залишилися на ТОТ в силу багатьох обставин, і вважає їх не свідомими? Засуджені до ув'язнення українці за донати на ЗСУ, чи підпільну діяльність на користь України теж для нього несвідомі? А що якщо людей проти їх волі змушують вступати до армії РФ? Через тортури, наприклад, шантаж? Чому тут не акцентується увага на тому, що це військовий злочин русні, а претензії виставляються до українців, які опинилися в заручниках? Наприклад, людина, на ТОТ працювала на Україну, а тут русня їй каже або ми тебе розстрілюємо вже, або йдеш воювати. Людина вирішує, що все ж на фронті є мізерний шанс перейти до українців і вижити...То що, це вже зрадник?...Краще для автора, щоб ця людина одразу зголосилася на розстріл? "Надзвичайно мало хто з наших полонених хлопців і дівчат, під величезним тиском і тортурами, погодився іти і воювати проти своїх. Велика повага тим, хто не погодився." А ті люди, які під тортурами і погрозами вступили - автор автоматично вважає їх ким? От русня пригрозить, що вб'є твого побратима в тебе на очах , якщо ти не вступиш в той довбаний загін, то що, виходить, щоб отримати "респект" Петра Проценка, треба відмовитися, щоб таки вбили? Як можна взагалі ділити на сорти полонених російського полону? Чи для автора привабливішою буде історія, коли полонений таки помре під тортурами і в муках, зате отримає "респект"! Мене просто вразило, як можна просто всіх під одну гребінку брати, і сидіти в теплі і розповідати кого він поважає, а кого ні. Поживи так на ТОТ чи потрап в полон, і спробуй, щоб все йшло за твоїм "ідеально-геройським сценарієм". Бажаю автору мати бодай трохи більше емпатії, до людей, що потрапили в надзвичайно складні життєві обставини. Це трагедія для українців, до якої слід ставитись більш бережно, і зняти мантію судді з себе. І мова мені не йде тут про ідейних бойовиків з ТОТ, свідомих зрадників-колаборантів тощо, а про українців-ЖЕРТВ російських військових злочинів, яких ЗМУШУЮТЬ в жахливі способи мати або русняві паспорти, або бути у скаді руснявої армії.