Ключові клапани
Паперова книга | Код товару 921309
Yakaboo 3.4/5
Автор
Павло Коробчук
Видавництво
Видавництво Старого Лева
Мова
Українська
Рік видання
2019
Кількість сторінок
320
Ілюстрації
Немає ілюстрацій
Формат
130х200 мм
Палітурка
Тверда

Усе про книжку Ключові клапани

«Ключові клапани» — художня історія Незалежності, книжка про дружбу і зраду, славу і звинувачення, хворобу і любов, музику й мужність. Це життя чотирьох шкільних друзів, кожне з яких є варіантом розвитку країни. Зрештою, герої мають знову зібратися для розкриття больових точок минулого, для початку нового кругообігу...

Характеристики
Автор
Павло Коробчук
Видавництво
Видавництво Старого Лева
Мова
Українська
Рік видання
2019
Кількість сторінок
320
Ілюстрації
Немає ілюстрацій
Формат
130х200 мм
Палітурка
Тверда
Рецензії
  •  
    Про покоління 90 100% користувачів вважають цей відгук корисним
    Ця книга - гімн втраченого покоління 90-х, людей, які були ще дітьми у рік проголошення Незалежності України.
    Сюжет — це історія чотирьох друзів — Яна, Юри, Дена і Віти. Одного дня вони разом ідуть з музичної школи й зустрічають дивну процесію з труною... У той день ховають велику імперію піонерських галстуків та тотального контролю. Проте в той день, ще ніхто не розуміє, як жити далі, без правил та відсутності нової системи.
    Фактично доля кожного героя — це маленька історія незалежності. Ці люди рефлексують, згадуючи своє дитинство, а відповідно, намагаючись хоч якось побудувати своє життя в теперішньому.
    Насправді, проблема, яку підняв Павло Коробчук неймовірно глибока, але про неї чомусь не дуже прийнято говорити у суспільстві в цілому, а в літературі зокрема.
    Ці діти 90х — індивідуалісти та егоїсти. Вони бачили, як їх батьки намагалися виживати, їдучи на заробітки, шукаючи кращої долі й не дуже зважаючи на дітей, які в цей час мали б перебирати модель поведінки.
    Як пише сам автор: “Мені здається, що батьки не могли нам в принципі дати орієнтири сучасного світу. Вони були замкнені в своєму радянському, застарілому вже на початку дев’яностих вихованні, і не могли навчити нас, навіть несвідомо, навіть своєю поведінкою, ставленням, вказівками, навчити того, що нам варто робити у цьому вільному посткомуністичному суспільстві”.
    Таким чином у нас виросло покоління людей, які хочуть заробити на такий-сякий власний комфорт, але не думають глобально, на перспективу. А тим більше, не думають про розбудову держави. Багато цих людей бояться відповідальності, їх не навчили бути щасливими, їх навчали виживати.
    І усі, як один, діти 90х шукають себе. Але щоразу натрапляють на спіраль, яка чомусь скручуюється досередини.
  •  
    Бо ким би ми не були, перш за все ми - люди. 100% користувачів вважають цей відгук корисним
    Ви коли-небудь бачили відео на якому дикого звіра, що поневолювали з дня його народження, випускають на свободу?
    Як він зігнувшись біжить у дику природу, де діють нові закони, де за своє життя потрібно боротись; як він оглядається назад аби вкотре переконатись, що за ним не йде дресирувальник і що це не частина циркового номеру; як зупиняється аби подивитись на минуле життя, штучно створене і кероване кимось.
    Саме така асоціація виникає у мене, коли читаю про 1991 рік - рік проголошення незалежності.
    Зрештою, неймовірно влучно передає той стан, емоції та настрої Павло Коробчук у своєму романі.
    Та розгубленість, нерозуміння ситуації і безпорадність, що зненацька застають головних героїв у дитинстві постійно супроводжують їх у подальшому житті.
    Кризові стани країни та кризові стани героїв часто накладаються і дають зрозуміти якими кволими є люди, що не звикли відстоювати свою думку, не звикли боротись.
    Зрештою, що ж тут дивного? Попередні покоління не привчили їх до цього. Вони не мали змоги керувати життям, вони постійно перебували в кайданах. Перш за все свого страху відповідальності.
    І, коли їх розірвали, звичка дихати за чиїмсь наказом нікуди не зникла.
    Просто зріс рівень тривожності і увімкнувся простий інстинкт самозбереження.
    Читаючи "Ключові клапани" постійно перебуваєш у дивному стані суміші розпачу та бунтарства.
    Чітко прослідковуються вони і в психотипах головних героїв.
    Як на мене, то країну по праву можна назвати п'ятим головним героєм.
    За її долю так само хвилюєшся, як і за чотирма іншими.
    Вона постійно змінює вектори, показуючи читачу свій непростий характер.
    Та найбільш щемкий та символічний момент наприкінці книги, де друзі збираються у повному складі аби виконати обіцянку, яку дали одне одному у дитинстві, коли ще так багато значило просто пообіцяти.
    Нетривалий момент але він так чітко прочитується: незалежно від політичної ситуації, незалежно від набутого досвіду чи майбутніх сподівань найбільшою цінністю є взаємозв'язок одне з одним.
    Бо ким би ми не були, де б не ставили галочки і скільки б неправильних доріг не обирали, перш за все ми Люди.
Купити - Ключові клапани
Ключові клапани
120 грн
Є в наявності
 

Рецензії Ключові клапани

3.4/5
  • 5
  • 4
  • 3
  • 2
  • 1
  •  
    Про покоління 90 100% користувачів вважають цей відгук корисним
    Ця книга - гімн втраченого покоління 90-х, людей, які були ще дітьми у рік проголошення Незалежності України.
    Сюжет — це історія чотирьох друзів — Яна, Юри, Дена і Віти. Одного дня вони разом ідуть з музичної школи й зустрічають дивну процесію з труною... У той день ховають велику імперію піонерських галстуків та тотального контролю. Проте в той день, ще ніхто не розуміє, як жити далі, без правил та відсутності нової системи.
    Фактично доля кожного героя — це маленька історія незалежності. Ці люди рефлексують, згадуючи своє дитинство, а відповідно, намагаючись хоч якось побудувати своє життя в теперішньому.
    Насправді, проблема, яку підняв Павло Коробчук неймовірно глибока, але про неї чомусь не дуже прийнято говорити у суспільстві в цілому, а в літературі зокрема.
    Ці діти 90х — індивідуалісти та егоїсти. Вони бачили, як їх батьки намагалися виживати, їдучи на заробітки, шукаючи кращої долі й не дуже зважаючи на дітей, які в цей час мали б перебирати модель поведінки.
    Як пише сам автор: “Мені здається, що батьки не могли нам в принципі дати орієнтири сучасного світу. Вони були замкнені в своєму радянському, застарілому вже на початку дев’яностих вихованні, і не могли навчити нас, навіть несвідомо, навіть своєю поведінкою, ставленням, вказівками, навчити того, що нам варто робити у цьому вільному посткомуністичному суспільстві”.
    Таким чином у нас виросло покоління людей, які хочуть заробити на такий-сякий власний комфорт, але не думають глобально, на перспективу. А тим більше, не думають про розбудову держави. Багато цих людей бояться відповідальності, їх не навчили бути щасливими, їх навчали виживати.
    І усі, як один, діти 90х шукають себе. Але щоразу натрапляють на спіраль, яка чомусь скручуюється досередини.
  •  
    Бо ким би ми не були, перш за все ми - люди. 100% користувачів вважають цей відгук корисним
    Ви коли-небудь бачили відео на якому дикого звіра, що поневолювали з дня його народження, випускають на свободу?
    Як він зігнувшись біжить у дику природу, де діють нові закони, де за своє життя потрібно боротись; як він оглядається назад аби вкотре переконатись, що за ним не йде дресирувальник і що це не частина циркового номеру; як зупиняється аби подивитись на минуле життя, штучно створене і кероване кимось.
    Саме така асоціація виникає у мене, коли читаю про 1991 рік - рік проголошення незалежності.
    Зрештою, неймовірно влучно передає той стан, емоції та настрої Павло Коробчук у своєму романі.
    Та розгубленість, нерозуміння ситуації і безпорадність, що зненацька застають головних героїв у дитинстві постійно супроводжують їх у подальшому житті.
    Кризові стани країни та кризові стани героїв часто накладаються і дають зрозуміти якими кволими є люди, що не звикли відстоювати свою думку, не звикли боротись.
    Зрештою, що ж тут дивного? Попередні покоління не привчили їх до цього. Вони не мали змоги керувати життям, вони постійно перебували в кайданах. Перш за все свого страху відповідальності.
    І, коли їх розірвали, звичка дихати за чиїмсь наказом нікуди не зникла.
    Просто зріс рівень тривожності і увімкнувся простий інстинкт самозбереження.
    Читаючи "Ключові клапани" постійно перебуваєш у дивному стані суміші розпачу та бунтарства.
    Чітко прослідковуються вони і в психотипах головних героїв.
    Як на мене, то країну по праву можна назвати п'ятим головним героєм.
    За її долю так само хвилюєшся, як і за чотирма іншими.
    Вона постійно змінює вектори, показуючи читачу свій непростий характер.
    Та найбільш щемкий та символічний момент наприкінці книги, де друзі збираються у повному складі аби виконати обіцянку, яку дали одне одному у дитинстві, коли ще так багато значило просто пообіцяти.
    Нетривалий момент але він так чітко прочитується: незалежно від політичної ситуації, незалежно від набутого досвіду чи майбутніх сподівань найбільшою цінністю є взаємозв'язок одне з одним.
    Бо ким би ми не були, де б не ставили галочки і скільки б неправильних доріг не обирали, перш за все ми Люди.
  •  
    Була впевнена, що подружимось, але ні... 66% користувачів вважають цей відгук корисним
    Якось розминулись ми з цією книгою, зовсім. Це ніби дивишся п'єсу і розумієш, що події відбуваються драматичні, але нічого не відчуваєш, зовсім. Не співпереживаєш персонажам, жодному з них. Дивишся, бо віддав гроші за квиток, та й іти посеред вистави негарно, особливо з першого ряду.

    Про сюжет. Автор переповідає нам історію життя 4 шкільних друзів - Яна, Віти, Дена та Юри. Стартуємо ми з їх 5 класу, а точніше - з 24 серпня 1991 року - першого дня Незалежності нашої країни, коли наші друзі бачать, як містяни ховають символічну труну Радянського союзу.

    Не важко здогадатись, що основні життєві віхи наших героїв співпадатимуть з буремним шляхом становлення нашої країни. Багатообіцяюче так? Я теж так думала, бо сама - дитя 90х і розраховувала, що на кожній сторінці буду вигукувати “Точно! Так і було!”. Але не склалось. Зараз поясню чому.

    Буду чесною - автор правдоподібно змальовує тодішні часи: і неспокійні 90-ті, і всі подальші мітинги, революції і, власне, життя за вікном, яким ми живемо зараз. Але все це тоне в такому морі пафосу і картонності!

    По-перше, діалоги. Мені після кожної стрічки хотілось кричати, як у Станіславського: “Не вірю!”. Ну, не будуть двоє підлітків-домушників, які залізли в чужу хату, перебираючи барахло, проголошувати пафосні промови про володарів пірамід. Не буде радянський роботяга, від якого йде дружина, закидати їй монологи про Ахілесові п'яти і філософську сторону кохання!
    А в деяких місцях різні персонажі говорять практично одними і тими ж фразами, майже дослівно! Чому запам'ятала? Бо в обох випадках це були любовні сцени.

    По-друге, авторські філософські вставки між цими таки діалогами. Стільки непотрібного, нагромадженого тексту, у якому губиться сама думка, яку хотіли передати. Чесно, поки я дочитувала абзац від початку до кінця, я втомлювалася ловити цю думку у безкінечній кількості повторів. І знову ж таки, автор вкладає ці слова у вуста персонажам, яким це геть не пасує.

    Я дуже хотіла, щоб мені ця книга сподобалась та й очікування були позитивні, але ні...
  •  
    М'яч
    "Ключові клапани" роман молодого українського поета і письменника Павла Коробчука. Виходячи з назви роману звертаємо увагу на слово «клапани» чому саме це слово в назві, адже в самому романі воно згадується лише раз, мається на увазі клапани двигуна? Тоді чому не має порівняння країни з механізмом, натомість маємо багато музичних алюзій. Тому така назва роману залишається не зрозумілою. По сюжету все просто, через долю чотирьох друзів, розповідається історія незалежності України, починаючи від 24 серпня 1991 року до сьогодні. Тема в загальному цікава, тільки саме виконання посереднє, за задум четвірка, а ось виконання на трійку. Читаючи самий текст підкрадається відчуття, що ну ось не віриш авторів, ніби не може бути так в реальності, ніби текст відірваний, і діалоги дивні. Головна думка роману, це те що історія повторюється, що ми весь час ходимо по колу, а найгірше те, що ми не робимо висновків із своїх помилок, і тут погоджуюсь з автором. Текст насичений вдосталь пристойними цитатами, а щодо метафор то тут все доволі посередньо. Щодо виконання, то книга якісна, друк хороший, обкладинка дуже сподобалася, дякую видавництву. В підсумку маємо історію незалежності України в долях чотирьох друзів і в 320 сторінках.
  •  
    Одна з найгірших книжок за останній час, які мені траплялися
    Жахлива книжка. Шкодую про власний витрачений час і кошти. Нудно, монотонно, нецікаво, герої висмоктані з пальця, купа нікому не потрібних псевдофілософських розумів, які аж ніяк не притаманні дорослим людям (у більшості випадків) і загалом нецікаві, страшенно затягнуті. Вчинки персонажів нелогічні, дуже прямолінійні, без розвитку. Переважно якісь пусті думки героїв, а ніякі не дії. Всі мислять приблизно однаково. Вчинки хаотичні, нелогічні.
    Як можна було так спустити таку цікаву ідею, бо згадати власні 90-ті інколи справді хочеться, але те, що описано, ну...
    До того ж інфантильність героїв якась нереальна, неправдоподібна, ніби всі навколо підлітки пубертатного періоду, які шукають сенс життя і постійно депресують. Більшість неприємностей і негараздів додані штучно, мабуть, з метою, якісь гірки влаштувати, але вийшло так собі. Герої страшенно дратуються, при чому всі. Симпатії ні до кого не відчуваєш, але ж як так? Мають же бути якісь якості хоч в когось, за ким хотілося б спостерігати.
    Чи не вперше пишу таки Не рекомендую.
  •  
    Надмірний пафос
    «Ключові клапани» вирішила прочитати після прочитання негативної рецензії на цю книжку. Напевно, ніщо так не заохочує мене прочитати книжку, як негативна рецензія)))
    Запитання, здивування у мене виникли із перших сторінок книжки. На початку автор розповідає, як шестикласники Ян, Денис, Юра і п’ятикласниця Віта йдуть із музичної школи 24 серпня 1991 року і натрапляють на демонстрацію на перший день Незалежності України. По-перше, чого вони йшли влітку з музичної школи? По-друге, 24 серпня 1991 року був проголошений акт проголошення Незалежності України, тобто про святкування, про перший день Незалежності мова ще не йшла.
    Також описано новорічне привітання Леоніда Кучми, і в його промові згадуються: анексія, лгбт, європейські цінності, одинадцяте вересня, ніякого восьмого березня. Але ж це все не за Кучми було. Хіба терористичний акт 11 вересня 2001 року був за час його президентства.
    Коли згадується пограбування, то розглагольствування грабіжників викликають сміх. Потім, коли виявляється, що це Денис і Юрко, то сміх змінюється на здивування і нерозуміння. Не розумію, нащо автор повводив ці філософствування, які ні по віку не підходять, ні по соціальному статусу: «Глянь. Ця одежа тепер схожа на стародавні кургани. Засипані землею, залиті дощами, забуті історією кургани. Ми явили господарям справжню силу хаосу, символ древніх кочових племен, відкрили міжцивілізаційний портал дикості й вседозволеності, помітили свою територію. Ми ніби говоримо їм, що віднині це наша земля, тепер ми будемо вчиняти набіги, грабувати їхні мажорні пентхауси, ґвалтувати їхніх світловолосих молодиць і клух, різати їхню живність, худобу і тамагочі, пити їхній мед, їсти їхнє просо". Інші фрази грабіжників: «Ми не будемо спалювати цих книжок, – говорив злий. – Тому що ми відрізняємося від попередньої цивілізації. Наші пограбування інакші, ніж пограбування попередньою імперією історичного інтелекту в цілих націй і народів. Тобі ясно?»; «Це пограбування – вершина нашої з тобою безкарності, нахабства, блюзнірства над нормальними мешканцями району, а головне – над усією правовою системою країни. Це наш витвір мистецтва! Ми – митці нового покоління. Ми створили інсталяцію, яка викриває всю цю ницу цивілізацію споживацтва. Наш із тобою мобільний кочовий світ переміг неповоротку тоталітарну машину. Правильно? Ми показуємо їм жахливу реальність вулиці й країни. А вони – ховаються у своїх оманливих халупах, не хочуть визнавати, що все це їхнє життєве миготіння, усі ці ілюзії спокою – лише броунівські рухи, ранкова гімнастика Всесвіту. Страх і краса – ось чим ми заворожуємо, викриваємо реципієнтів цієї інсталяції».
    Перед пограбуванням розповідається, що грабіжники прийшли грабувати в суботу, тож могли залишитися в квартирі хоч до наступного вечора. А потім пишеться, що сусідкою пограбованих була Віта, яка нічого вночі не чула, а вранці спокійно пішла в школу. Відразу ж виникає питання: вона в неділю пішла в школу?

    Також описано, що Ден і Юра вилазять на дах, де стоять Ян і Віта. Ден просить Яна подати руку. Засвічує награбоване. Потім погрожує Яну. Який сенс у цих діях? Тобто практично Ден погрожує Яну через те, що сам дибіл і засвітив награбоване.
    Інший випадок: Ян зламав електронну пошту Іри і так дізнався, які квитки на поїзд вона купила. Але це 2004 рік, квитки можна було купити тільки в касі.

    Із віком персонажів узагалі незрозуміла катавасія. Наприклад, згадується, що під час другого Майдану у Юрка був син, якому 17 років. У 1991 році Юрій був шестикласником – це приблизно 13 років. У 2013, отже, йому 35. Синові 17. Отже, коли він народився, Юркові було 18. Потім згадується у розділі, де Юрко на війні, що йому 35, отже, у час майдану і у час, коли синові було 17, Юркові було менше, ніж 35. Тобто син у нього народився, коли йому було менше 18. Потім згадується, що як Юрій повернувся з фронту, то його син вчився на третьому курсі. А під час майдану йшла мова, що він планує вступати. Отже, минуло, як мінімум, три роки. Юрію 35, сину 20? Хоча потім згадується, що як Юрій помер, йому було 38, а Аскольду 20, тобто таки у 18 він з’явився. Але син ні разу не згадувався в молодому віці Юрія.
    Також виникає питання, яке дивне поле згадується тут (або що курив автор у цьому полі): «... як, наприклад, у цьому полі наштовхуємося на елементи колишніх цивілізацій, на сотні запозичених слів, на одну й ту ж класичну літературу, мистецтво, архітектуру, історію, на однакові до всього світу патенти».
    Також дивна така фраза: «якщо людина потрапляє в тюрму, наприклад, то це лише через те, що суспільство не готове зрозуміти її погляди, як не розуміли доказів і постулатів Галілео Галілея». Тобто якщо людина сіла в тюрму за вбивство, то її посадили, бо суспільство не зрозуміло її поглядів?

    Якщо не вчитуватися, то нічого дивного ніби й немає. Але не тут то було. Я прискіпливий читач. Наприклад, фраза когось із героїв: «Мене так пре ця вся справжність, ця роздовбаність, повна свобода мислення і свобода дій! Хочеш, тікай з країни, хочеш – гризи землю, хочеш – кричи до хрипоти, хочеш – вибирай будь-яку жінку, хочеш – відстоюй якісь-там політичні переконання». Це що? Яку хочеш жінку бери – серйозно?
    Коли Юру привозять у військовий шпиталь у Дніпрі, то згадується, що всі пацієнти вишикувалися вздовж коридору, виявляючи повагу, бо він вижив у неймовірних обставинах. Що за маячня? Які неймовірні обставини? Тобто обставини, можливо, й можна назвати неймовірними, але заслуги Юрія у виживанні ніякої немає. Тобто пафос зайвий.

    Інша фраза: «Всередині людей не змінилося нічого. Змінився тільки наш кут зору на речі. Минуле змінюється через точку зору на нього з теперішнього». А що ж тоді мало змінитися всередині? Нирки?

    Можливо, я надто прискіплива. Принаймні дочитую книжки до кінця. І це мене неабияк втішає. Книжку не зараховую до кращих прочитаних, але вважаю, що її можна читати))




 
Характеристики Ключові клапани
Автор
Павло Коробчук
Видавництво
Видавництво Старого Лева
Мова
Українська
Рік видання
2019
Кількість сторінок
320
Ілюстрації
Немає ілюстрацій
Формат
130х200 мм
Палітурка
Тверда
Папір
Офсетний
Шрифт
Noto Serif
Тираж
2000
ISBN
978-617-679-656-5
Вага
350 гр.
Тип
Паперова
Література країн світу
Українська література
Література за періодами
Сучасна література