Довгожданний спільний проєкт знаних українських письменників вийшов захопливим і пригодницьким. Я очікувала, якщо чесно, чогось більш історичного. А тут добряче приправлений легендами і містикою детектив. ⠀ Маємо три сюжетні лінії, переплетені між собою. Три епохи: літопис середньовічного хрестоносця родом з Галичини, історія про львівського професора і його сина під час другої світової (отут найбільше про історію) і пригоди нашого сучасника - молодого "чорного археолога". Всіх їх об'єднує один артефакт - і одна жінка. Як таке може бути? ⠀ Цю таємницю прагнуть розкрити і нацисти, і більшовики, вважаючи, що це дозволить виграти війну. За цю таємницю лицар ладен втратити голову. А археолог шукатиме золото, а знайде щось набагато цінніше. ⠀ "Ключі Марії" сподобалися мені розділами про другу світову. Історія Марії - не найбільша інтрига книжки, і фінал виявився трохи неочікуваним. Я чекала чогось грандіознішого, з огляду на масштаб постаті головної героїні.

Пригодницький, історичний роман у декількох часових вимірах. Все що ми любимо у Винничука та Куркова - все тут. Історія Львова через призму конкретних людей та певних подій від Винничука, мандри Києвом з усіма його вуличками та закладами у Куркова, різні часові виміри, містичні відсили у творах обох письменників - все є у “Ключах Марії”. Основа книжки - події у далекому 12 сторіччі, на яких у подальшому зав'язані сюжетні лінії з абсолютно різноманітними героями. Тема боротьби світла і пітьми є ключовою, навіть коли ці явища стають очевидними лише згодом. І в продовження цього вдало описано, що може очікувати людство, як тільки тиран буде мати абсолютну силу. Велика кількість реальних історичних подій та постатей органічно перемежовується з містичними. І радію, що в українській літературі є такі якісні пригодницько-містичні твори, коли навіть 550 сторінок читаються на одному диханні та з користю. Тому що особисто для мене важливо, щоб під час або після прочитання твору я не просто відкладала книжку на далеку полицю, а продовжувала дізнаватися детальніше про певні події та факти, щоб мені закортіло поїхати в певне місце, описане у творі. І ця книжка саме така.

Загальне враження – чудовий пригодницький розважальний екшн на одне прочитання. З 570-ма сторінками я впоралася за три вечори. Можна сказати, проковтнула. Бо це читання просте і невимушене, додаткової роботи душі не потребує. Одне слово – відпочинкове. Цілком відповідає вказаному жанру. Написане якісно і у кращих традиціях аналогів від Дена Брауна. Любителі останнього точно не розчаруються, але нічого нового й не вичитають, крім того, що події відбуваються у проукраїнському середовищі. Маємо три часових виміри: 1111 рік, 1941-й і 2019-й. Три трійки головних героїв, які проходять схожі випробування залежно від антуражу історичних реалій, кожна у своєму часі. Купа деталей. Чорна археологія. Чорні бухгалтери. Чорні ходи й підворіття. Шпигуни. Історики. Одні переховуються, інші самі шукають. Тамплієри. Галицькі хрестоносці. Артефакти. Святий Ґрааль. Німці. НКВС. Єрусалим. Київ. Львів. Краків. Греція. Відчувається, що автори опрацювали неабияке теоретичне тло, щоб все це зв’язати у один квестовий вузол. Хто поганий, хто хороший – не зовсім ясно майже до кінця, але автори змушують симпатизувати месіям з їхніми функціями, яких ті не обирали. Закрита зрозуміла кінцівка. Фабула ґрунтовна і пропрацьована. Крізь рівне й щільне полотно постійних пригод завдяки паралельному сюжетному плану і невеличкому обсягу глав, що перемикають читача у різні епохи, читач ніби весь час на одній хвилі. Оскільки для об’єктивності відгуку треба трохи поприскіпуватися, знайшла такі «мухи», які не роблять погоду твору, але дратують мого внутрішнього цензора: 1) Особисто я відрізняла частини тексту, написані різними авторами, хоч мовна стилістика досить рівна. Подеколи було відчуття, що Курков писав російською, Винничук перекладав, а коректор потім ще й не звів відмінки, і це виглядало «не комільфо» (с.350, 462, 492). Або словосполучення «відбірна українська» у значенні вишукана. (с.105) На моє вухо добірна українська – звучить природньо, а відбірними можуть бути матюки, хоч СУМ не проти, але ж не СУМом єдиним. Подивувало, що у 1941-му персонаж вжив жаргонне слівце «забембати» у сленговому ж його значенні. (с.470) 2) Автори такі цнотливі, що слово сосок, той що частина груді, не вживають. Натомість пиптик – чи не на кожній сторінці. Оскільки за сюжетом без нього ніяк, складається враження, що вони соромляться анатомічної назви. 3) Сучасні герої їдять суцільно пельмені і вермішель, п’ють каву літрами і запивають алкоголем теж без міри. Точно як у творах Лук’яненка, який не актуальний вже понад чверть сторіччя. Якщо треба було показати холостяцький нерозважливий побут, то 25 років тому так воно і було, може. А у подіях 2019-го молода людина у Києві має необмежений вибір готових витворів кулінарії, від дієтичного харчування до Макдоналдсу і шаверми на кожному розі, яка і то менше б в очі впадала, ніж пельменний штамп. 4) На кількох сторінках було місце дискурсу щодо жінок у літературі, передовсім у поезії, настільки яскраво виписаний, настільки відмежований від сюжету, що цю думку я приписала не героєві, а конкретному авторові. Позаяк з нею не згодна, матиму довічний відповідно асоційований приклад опису гендерної нерівності й чоловічого шовінізму. 5) Дивно бачити кирзову російську в українській транслітерації. (с.104,115) Усі знають, як це пишеться мовою оригіналу. Якщо вже треба, знесли би переклад на кінець сторінки, хоч очі б не чіплялися. 6) Хибодруки (8 шт.) – багатенько для видавництва такого рівня, якщо врахувати, скільки ще я не побачила. Економія на кваліфікації коректора – очевидна хиба, що псує репутацію видавництва. Для твору це дрібниці, але мені важливо, щоб читачів поважали. Вони – не найслабша ланка для вашого продукту, бо голосують грошима. Взагалі... коли якісне жанрове українське – треба порадіти!