Моє знайомство з Агароном Апельфельдом почалося саме з «Катерини». І я дуже вдячна собі, що прочитала її зараз — на третьому році повномасштабної війни. Це той текст, який неможливо прийняти «до» або «після» — тільки всередині досвіду, коли питання пам’яті, коріння, ідентичності та життя після руїн стають твоїми власними. «Катерина» говорить про тяглість болю та любові, про беззахисність людського життя на тлі історії та про те, як ми носимо в собі пам’ять про тих, кого любили, навіть коли здається, що все втрачено. Ця книга про мовчання і про голос, який проростає з руїни. І про те, як війна ставить перед нами питання, на які ми не були готові відповідати, але відповідаємо — бо мусимо жити далі. Я прочитала її за дві ночі. Якби не потрібно було йти на роботу, прочитала б за одну. Вона читається легко, але залишає важку тінь думок і почуттів, до яких повертаєшся знову і знову.