"Юра" є продовженням нашумілої "Клавки", яку я поки що не прочитала. Читала багато негативних і нейтральних відгуків на сіквел, а тому взялася за читання з неймовірно заниженими очікуваннями. А тому спочатку була дуже приємно здивована. Головний герой книги - Юра, син редакторки відділу української прози в журналі "Молодь" і секретаря КДБ Бакланова. Він навчається на другому курсі фізичного факультету, стає головою комуністичного профкому і живе закритим люксовим життям сина радянських службовців. Тобто, відокремлений від того світу, про який з розповідей батьків знаю я. І це відчувається. У нього є друзі, такі ж, як і він, сини і дочки комунарів і відданих працівників. Юра працює над науковою роботою, і саме ця лінія призводить до протиріч, є зав'язкою конфлікту. Справа в тому, що його науковий керівник має стосунок до підпису листа ста двадцяти проти КДБ-свавілля. Він опиняється на роздоріжжі, коли доводиться балансувати на межі двох світів, повністю не належати до жодного з них. Заплющити очі чи долучитися? Також розкривається лінія кохання його матері Клавки (звісно ж, не до чоловіка). Це було не дуже цікаво, як на мене. Загалом, найкраще, що є в цій книзі - це не події і не герої, а атмосфера. Я трохи знайома з історією і подіями цих років, тому склалося враження, ніби я дивлюся фільм. Остання частина і завершення залишили по собі присмак недосказаності, а тому захоплення трохи вщухло, але книга мені все одно сподобалася, після неї хочеться почитати як "Клавку", так і багато творів української літератури, які згадувалися і про які розповідали з погляду редакторки модного тоді журналу, серед яких і "Собор", і "Неопалима купина".

Гарний роман, продовження "Клавки", але не мій, як то кажуть:" Не зачепило". От зовсім. Читала майже місяць, з довгими перервами, бо береш книгу до рук і не цікаво, нема тяги дізнатися, що ж далі. Кінцівка, під стать "Клавки", замість крапки - три, що наводить на думку про продовження данної історії. Якщо брати взагалі, то цікаво було читати саме про події тих часів. Святкування Нового року - сколихнула спогади з далекого дитинства (голубий вогник ). Але на тому й все. Головний герой - Юра, позитивний персонаж, як для мене, та от самого Юри в книжці дуже мало. "Серця чотирьох", на мій погляд, виявилися трохи з гнильцею (про вчинок Андрія натякаю) та чомусь нікого це не бентежить Із запитань - зовсім не зрозуміла вибір Клавки, якщо повертатися до першої книги. І якщо сам вибір питань не викликає, то от спогади минулого, пов'язані з мамою, так дуже - до чого вони були? Одним словом, починаючи читати "Юру", сподівалася знайти відповіді на запитання після "Клавки" - та вийшло, що запитань стало ще більше.

Для мене ця книга є таким собі київським пледиком, в який приємно загорнутися і поринути з головою у її історію. Читається неймовірно легко: почала вдень, а ввечері вже закінчила. Книга ідеально поєднується з переглядом фільму "Вусатий фанк", і хочеться знайти та переслухати всі пісні, згадані у фільмі та у книзі. А також перечитати поезію і прозу, написані у 60 роки, які на уроках українською літератури здавалися такими нудними та непотрібними. Взагалі, головним героєм книги є Київ, який ми майже втратили, по-домашньому теплий, камерний і комфортний. І хочеться разом з Юрою зникнити у чорній дирі обсерваторії на Кудрявці, і не бачити всі ці новобудови. Проте Юра, як персонаж, трошечки не вийшов. Він нібито є, але його насправді немає на фоні його матері Клавки, яка має більше колориту, голосу та смаку. Тому обіцяні на обкладинці Юрині сумніви та обставини губляться серед сумнівів та обставин Клавки. І, як на мене, молодь програє старшим персонажам, можливо тому, що вона молодь і лише шукає себе, проходячи крізь стандартні радянські штампи дорослішання.