Я бачив його живим, мертвим і знову живим
Паперова книга | Код товару 1260373
Yakaboo 5/5
Автор
Валерій Пузік
Видавництво
Видавництво Старого Лева
Мова
Українська
Рік видання
2020
Кількість сторінок
208
Ілюстрації
Немає ілюстрацій
Формат
135х205 мм
Палітурка
Тверда

Усе про книжку Я бачив його живим, мертвим і знову живим

«Я бачив його живим, мертвим і знову живим» — оповідання Валерія Пузіка про дитинство, почуття та стосунки, про мир і війну. Кут зору в усіх цих текстах дуже несподіваний, конфлікт здебільшого внутрішній, а події розгортаються незвично. Автор — майстер деталей, майстер епізоду й ситуації. Його оповідання, на перший погляд імпресіоністичні, повітряні, акварельні, насправді дадуть читачеві змогу відрефлексувати, пережити разом із автором кожен момент оповіді — вдихнути будівельний пил, торкнутися шкірою річкової води, ввібрати в себе нав’язливе гудіння мотора, відчути цілковитий ефект присутності.

Характеристики
Автор
Валерій Пузік
Видавництво
Видавництво Старого Лева
Мова
Українська
Рік видання
2020
Кількість сторінок
208
Ілюстрації
Немає ілюстрацій
Формат
135х205 мм
Палітурка
Тверда
Рецензії
  •  
    найкраща книжка за останні кілька років
    Не здивування, не захоплення, не розчулення, а вдячність. Ще не дочитавши до середини я відчула шалену вдячність автору за цю книжку, і вона лише посилювалася до кінця. Що цікаво, дочитуючи цікаву книжку, завжди виникає шкодування: «Ех, кінець, а я б ще читав!» Ця ж книжка наскільки була неймовірна, що лише невисловлене дякую застрягає в горлі. І першим ділом берешся шукати, що цього автора ще є виданого і є в продажу.
    В інтернеті позиціонували книжку як воєнну. Натомість я побачила в ній усе життя українців після настання Незалежності. Автор невимушено подає, немов мазками, дитинство в селі, потім участь в АТО і заробітчанство в Росії. Сподобалося, що в нього жоден твір не був про такі величини, як смерть, не було критики й натяку на осуд. Я б радше охарактеризувала тематику – «як є». Оповідання про заробітчанство в Росії найбільше вразили, оскільки це той закапелок нашого життя, який всіляко приховується. І те, що наші люди їздять туди на заробітки, і те, як насправді там живеться, які труднощі їм там трапляються. «Не можна класти поранених у "швидкі"» – читає у фейсбуці головний герой в однойменному оповіданні, перебуваючи на заробітках у Москві на початку Революції Гідності. Того ж дня його з другом, теж українцем, росіяни вивозять у ліс, роздягають, змушують стрибати («Ну шо, хахли: кто нє скачет, тот москаль?») і покидають там. І вони потім з єдиною думкою – «Не можна класти поранених у "швидкі"» – повертаються назад, у Москву. Немає злості, здивування, образи, нерозуміння. Є лише констатація факту. І вони повертатимуться, українці повертатимуться знову на роботу в Росію. Це той момент, коли думаєш не про цих людей, що як же то вони такі несвідомі, що так роблять, а думаєш про нашу державу, яка, на жаль, не надає їм роботи, і вони просто-таки змушені їхати з дому. Безальтернативність і відсутність вибору. А за таке не можеш ображатися на дії цих героїв.
    «Коли Джульєтта "залетіла" знову, Лєший сказав: ти – сучка, знай це. Була весна» – так починається оповідання «Фриц і танк». І в цьому початку прекрасне все. І те, що Джульєтта таки виявиться сучкою, тобто собакою із такою благородною кличкою, і характеристика «була весна», яка зразу вказує, що у попередньому реченні переданий цілий пласт життя. І насправді ж так і є – і це неймовірно прекрасно, що автор зміг передати все життя персонажів у короткому творі.
    «Усі ми тут – пілігрими своєї самотності» – сказано в одному з оповідань. І це найтяжча правда, яка простежується в усій збірці творів. Але життя прекрасне. Хлопці гинуть на війні, зазнають невдач на заробітках, але життя триває. Для нас чи з нами – лиш нам вирішувати. І вибір за нами.
  •  
    Книга, що варта вашої уваги
    У пошуках сучасного українського письменника я натрапила на Валерія Пузіка. Саме війна є однією с провідних тем твору «Я бачив його живим, мертвим і знову живим». Автор з самого початку задає мінорну ноту своїй історії. Перша ж сторінка зустрічає нас такими реченнями : « Я бачив його живим, мертвим і знову живим. Уламок міни влетів у каску й , зриваючи її з голови, розтрощив череп, оголивши мозок. Він упав. Руки та ноги ще кілька секунд судомило, а потім він застиг у своїй вічності. Хмари зупинилися. Вітер стих. Туман ніс холод. Світало». Геть не оптимістичний початок, чи не так ?
    Коли я прочитала ці речення, відразу подумала що весь твір буде побудований або на спробах героя пережити втрату друга , або я прочитала кінець і інші 207 сторінок будуть розповідати як до цього дійшло. Ще 3 сторінки підсилили впевненість в моїх здогадках, аж тут раптом герой починає розповідати про своє дитинство. Ці епізоди сповнені м’якості і теплої ностальгії, дуже різкий контраст після кривавих подробиць війни. Відразу для себе я зрозуміла, що автор прагне цієї полярності. У деяких людей грає думка, що війни на Донбасі не існує, що це все вигадка аби їх залякати і витягти гроші з бюджету аби ще один депутат пішов додому не з пустими кишенями. А ті хто вірять у реальність подій, можуть зайняти позицію «моя хата скраю» і продовжать жити так як жили і досі.
    Це й обіграв у своєму оповіданні Валерій Пузік, міксуючи епізоди свого мирного життя і воєнні скрутні часи. «Те, що ти можеш спокійно сидіти і не перейматись за своє життя, ще не означає що десь за кілька сотень кілометрів за твоє мирне існування не гинуть люди» , - кричить автор через всю книгу. Це оповідання буде дуже близьким для людей з пострадянського простору. В ньому і дитинство, де ти граєш на вулиці босоніж, бо немає грошей на нові черевики, а свої під час гри ти точно пошкодиш, і складна юність, проведена на заробітках в чужій країні. У цій книзі правда яка вона є : болюча, жорстка, місцями нестерпна, але все ж така необхідна. Авторові охоче віриш, його біографія не дає навіть шансу невірі. Так писати може лише людина яка пережила те про що пише, людина яка кожною частиною тіла відчула біль, знайшла в собі сили жити далі і раз-за-разом тривожить свої рани аби люди знали істину.
    Як мені здалося, книга не цілком художня. Вона більше схожа на автобіографічну і це відчуття в кінці підтримується діалогами з документального фільму «Гострий біль», знятого Валерієм у 2017 році. Після книги залишається емоційний присмак і образи героїв в голові живуть ще довгий час.
    Варта уваги і назва книжки. До прочитання здається, що обрана вона автором лише за принципом «цікаво і красиво звучить», але після розумієш що це не так. «Я бачив його живим, мертвим і знову живим» - це почуття автора і головного героя до загиблого товариша. Ось він живий, п’є каву і сміючись розповідає якусь історію життя. Ось він мертвий – вбитий уламком міни. А ось він знову живий, але тепер лише у спогадах. Якщо у вас є декілька годин вільного часу, ця книга є ідеальним варіантом для його використання.

Купити - Я бачив його живим, мертвим і знову живим
Я бачив його живим, мертвим і знову живим
120 грн
Є в наявності
 

Рецензії Я бачив його живим, мертвим і знову живим

5/5
  • 5
  • 4
  • 3
  • 2
  • 1
  •  
    найкраща книжка за останні кілька років
    Не здивування, не захоплення, не розчулення, а вдячність. Ще не дочитавши до середини я відчула шалену вдячність автору за цю книжку, і вона лише посилювалася до кінця. Що цікаво, дочитуючи цікаву книжку, завжди виникає шкодування: «Ех, кінець, а я б ще читав!» Ця ж книжка наскільки була неймовірна, що лише невисловлене дякую застрягає в горлі. І першим ділом берешся шукати, що цього автора ще є виданого і є в продажу.
    В інтернеті позиціонували книжку як воєнну. Натомість я побачила в ній усе життя українців після настання Незалежності. Автор невимушено подає, немов мазками, дитинство в селі, потім участь в АТО і заробітчанство в Росії. Сподобалося, що в нього жоден твір не був про такі величини, як смерть, не було критики й натяку на осуд. Я б радше охарактеризувала тематику – «як є». Оповідання про заробітчанство в Росії найбільше вразили, оскільки це той закапелок нашого життя, який всіляко приховується. І те, що наші люди їздять туди на заробітки, і те, як насправді там живеться, які труднощі їм там трапляються. «Не можна класти поранених у "швидкі"» – читає у фейсбуці головний герой в однойменному оповіданні, перебуваючи на заробітках у Москві на початку Революції Гідності. Того ж дня його з другом, теж українцем, росіяни вивозять у ліс, роздягають, змушують стрибати («Ну шо, хахли: кто нє скачет, тот москаль?») і покидають там. І вони потім з єдиною думкою – «Не можна класти поранених у "швидкі"» – повертаються назад, у Москву. Немає злості, здивування, образи, нерозуміння. Є лише констатація факту. І вони повертатимуться, українці повертатимуться знову на роботу в Росію. Це той момент, коли думаєш не про цих людей, що як же то вони такі несвідомі, що так роблять, а думаєш про нашу державу, яка, на жаль, не надає їм роботи, і вони просто-таки змушені їхати з дому. Безальтернативність і відсутність вибору. А за таке не можеш ображатися на дії цих героїв.
    «Коли Джульєтта "залетіла" знову, Лєший сказав: ти – сучка, знай це. Була весна» – так починається оповідання «Фриц і танк». І в цьому початку прекрасне все. І те, що Джульєтта таки виявиться сучкою, тобто собакою із такою благородною кличкою, і характеристика «була весна», яка зразу вказує, що у попередньому реченні переданий цілий пласт життя. І насправді ж так і є – і це неймовірно прекрасно, що автор зміг передати все життя персонажів у короткому творі.
    «Усі ми тут – пілігрими своєї самотності» – сказано в одному з оповідань. І це найтяжча правда, яка простежується в усій збірці творів. Але життя прекрасне. Хлопці гинуть на війні, зазнають невдач на заробітках, але життя триває. Для нас чи з нами – лиш нам вирішувати. І вибір за нами.
  •  
    Книга, що варта вашої уваги
    У пошуках сучасного українського письменника я натрапила на Валерія Пузіка. Саме війна є однією с провідних тем твору «Я бачив його живим, мертвим і знову живим». Автор з самого початку задає мінорну ноту своїй історії. Перша ж сторінка зустрічає нас такими реченнями : « Я бачив його живим, мертвим і знову живим. Уламок міни влетів у каску й , зриваючи її з голови, розтрощив череп, оголивши мозок. Він упав. Руки та ноги ще кілька секунд судомило, а потім він застиг у своїй вічності. Хмари зупинилися. Вітер стих. Туман ніс холод. Світало». Геть не оптимістичний початок, чи не так ?
    Коли я прочитала ці речення, відразу подумала що весь твір буде побудований або на спробах героя пережити втрату друга , або я прочитала кінець і інші 207 сторінок будуть розповідати як до цього дійшло. Ще 3 сторінки підсилили впевненість в моїх здогадках, аж тут раптом герой починає розповідати про своє дитинство. Ці епізоди сповнені м’якості і теплої ностальгії, дуже різкий контраст після кривавих подробиць війни. Відразу для себе я зрозуміла, що автор прагне цієї полярності. У деяких людей грає думка, що війни на Донбасі не існує, що це все вигадка аби їх залякати і витягти гроші з бюджету аби ще один депутат пішов додому не з пустими кишенями. А ті хто вірять у реальність подій, можуть зайняти позицію «моя хата скраю» і продовжать жити так як жили і досі.
    Це й обіграв у своєму оповіданні Валерій Пузік, міксуючи епізоди свого мирного життя і воєнні скрутні часи. «Те, що ти можеш спокійно сидіти і не перейматись за своє життя, ще не означає що десь за кілька сотень кілометрів за твоє мирне існування не гинуть люди» , - кричить автор через всю книгу. Це оповідання буде дуже близьким для людей з пострадянського простору. В ньому і дитинство, де ти граєш на вулиці босоніж, бо немає грошей на нові черевики, а свої під час гри ти точно пошкодиш, і складна юність, проведена на заробітках в чужій країні. У цій книзі правда яка вона є : болюча, жорстка, місцями нестерпна, але все ж така необхідна. Авторові охоче віриш, його біографія не дає навіть шансу невірі. Так писати може лише людина яка пережила те про що пише, людина яка кожною частиною тіла відчула біль, знайшла в собі сили жити далі і раз-за-разом тривожить свої рани аби люди знали істину.
    Як мені здалося, книга не цілком художня. Вона більше схожа на автобіографічну і це відчуття в кінці підтримується діалогами з документального фільму «Гострий біль», знятого Валерієм у 2017 році. Після книги залишається емоційний присмак і образи героїв в голові живуть ще довгий час.
    Варта уваги і назва книжки. До прочитання здається, що обрана вона автором лише за принципом «цікаво і красиво звучить», але після розумієш що це не так. «Я бачив його живим, мертвим і знову живим» - це почуття автора і головного героя до загиблого товариша. Ось він живий, п’є каву і сміючись розповідає якусь історію життя. Ось він мертвий – вбитий уламком міни. А ось він знову живий, але тепер лише у спогадах. Якщо у вас є декілька годин вільного часу, ця книга є ідеальним варіантом для його використання.

 
Характеристики Я бачив його живим, мертвим і знову живим
Автор
Валерій Пузік
Видавництво
Видавництво Старого Лева
Мова
Українська
Рік видання
2020
Кількість сторінок
208
Ілюстрації
Немає ілюстрацій
Формат
135х205 мм
Палітурка
Тверда
Папір
Офсетний
Тираж
1500
ISBN
978-617-679-851-4
Вага
250 гр.
Тип
Паперова