Цю книжку Степана Процюка я вже колись читала, тоді вона мене більше зачепила національною ідеєю. Цього разу все було інакше. Книгу прочитала, наче чорно-білу хроніку проглянула часу, вже пережитого мною, але мною сьогоднішньою, з теперішнім досвідом і цінностями. Книга з просто друкованих сторінок перетворилася на життя, з хитросплетіннями доль, з великими надіями і крахом ідей, з розчаруваннями, любов'ю, зрадою, переоцінкою цінностей і багатющим світом внутрішньої боротьби героїв. Боротьби за життя. Кожного. Своїми методами. В полі своїх цінностей, в координатах дозволеного. Тепер за кожним словом стояло почуття і розуміння цінності життя. Справжніх, великих духом людей. І те, що раніше просто проминуло непоміченим, зрозумілось, прожилось і лягло в пам'ять. Там так багато людського, так багато запитань, лабіринтів, плетива переживань, сумнівів і помилок. І я така рада, що я не сама, що це і мій світ, мій спосіб проживати кожноденну суєту дня. Це дає надію. На знаходження Істини. Дає право на спинитись і подумати - де я? Хто я? З ким я? Дає право не ходити вічно по колу. Дякую за мої інсайти, за емоції і думки. Дякую за таку прозу. Дякую тому, хто її пише.