Я не дуже люблю книжки, де критикується Радянський Союз і соціалізм, тому що я його не пам’ятаю, а критикувати, як на мене, треба конкретно, а не загалом. Як-то кажуть, по ділу. А більшість авторів розтікаються «мислію по дрєву». Тому ця книжка мені неабияк сподобалася. Бо тут показані, навіть більше – яскраво вписані в сюжет найрізноманітніші ситуації, які видають химерність і нікчемність соціалізму як такого. Зокрема особливості його сприйняття й використання людьми. Але, звісно, найкраще в цій книжці є те, що вона написана від імені дівчинки. Я страшенно люблю такий стиль. І тут неабияк вдало авторка передає і проблеми матері дівчинки – проблему звільнення з роботи, проблему відстоювання своїх прав у суді, проблему непорозумінь із матір’ю. Читаєш і асоціюєш себе з дівчинкою, а її маму зі своєю матір’ю, а тоді – стоп!!! – гальмуєш на тому, що матері зараз 35 років. Стільки, скільки мені зараз. Це не те, щоб перевертає усе з ніг на голову, це змушує подивитися на нього (світ) зовсім із іншого боку й іншими очима. У книжці немов рефреном згадується поняття любові. І майже завжди подано її так, що ти розумієш, що вона виникла не завдяки чомусь, а що існує всупереч певним моментам. Як наприклад: «Я б радо туди не їздила, але не можна, бо ми ж одне одного любимо». Якщо це просто пояснення з натяком на те, що дівчинка, яка й веде цю оповідь, й сама не достатньо усвідомлює, що ж вони мають на увазі під цим «любимо», то чим ближче до кінця твору, тим частіше й упевненіше вона використовує слово «любов». Тому Геленка (оповідачка) ображається на вчителя малювання, але все одно продовжує його любити. Її мама чинить дурниці, але все одно Геленка її любить, бабуся робить їм боляче, але дівчинка обіцяє собі, що не припинить бабусю любити. Розуміння, що любов сильніша за всі негаразди, що випали на Геленку і її сім’ю, концентрує всі сили в сюжеті, робить його сильнішим і ближчим до читача. По суті, цей роман про те, як країна прощається з соціалістичним минулим. Перипетії матері Геленки, Каченки, які виникли у неї на роботі, розвивалися в судах і так і не були вирішені – це певна алюзія на соціалістичну систему правління. З одного боку, неозброєним оком помітно, що вона, система, застаріла, корумпована, нелогічна, з іншого – Каченка до останнього бореться за можливість працювати в театрі, навіть не задля того, щоб там таки працювати, а хоча б щоб отримати законну перемогу. І травма голови, яку Каченка отримала, йдучи востаннє в театр, – це таке собі зображення прощання з ненависним соціалізмом, коли для повноцінного прощання й потрібна саме травма – лише вона здатна привести людину до тями. «Той розділ зветься "Слідами партизанів", але це лише на позір, тому що насправді партизани дуже дбали, щоб не залишати жодних слідів» – так Геленка розповідає про стінгазету. Це теж яскравий приклад того, що дитина вловлює різницю між наявними й заявленими цінностями. У романі десятки дрібних деталей, які разом утворюють ціле. І особлива подяка авторці за те, що спромоглася яскраво й щиро передати бачення світу дитиною. Наприклад, одного разу Геленка зі злості почавила мурах. Іншим разом, за компанію з друзями, вона розбиває кілька равликів. Вона усвідомлює, що вчинила погано. І коли бачить, як священник розмазує мурашку по скатертині, то не думає, що, отже, чинила добре, як і не думає, що священник теж робить погано. Вона думає, що «боятися його не варто». І цей епізод якнайкраще характеризує дитяче світосприйняття. Книжка чудова, тож раджу прочитати її всім!

Накупила в Якабу кучу книг, лежат запечатанные - счастье:). Решила начать книжное путешествие с этой милой истории про маленькую и такую несчастную девочку Елену. Уютные моменты пересекаются с черным юмором. Понравилось, что произведение с автобиографическими вкраплениями, это всегда меня триггерит при выборе художественной литературы. Несколько эпизодов врезались в память: Первая влюбленность в рыцаря Экскурсия в Прагу Кастинг Выброшенные фломастеры (подарок от папы) А чего стоит «Ты в аду. Я старый черт! Ты в аду!» - восьмилетний ребенок повторяет своему двухлетнему брату, пока тот не начинает плакать. И это для того, чтобы проверить силу своей убедительности и фантазию… Надеюсь, в продолжении истории будет меньше таких жутковатых сцен

Тут дитяча обкладинка, але нехай вона не вводить вас в оману. Незважаючи на те, що головна героїня роману Ірени Доускової – восьмирічна дівчинка Геленка Соучкова, книга ця зовсім не дитяча. Адже йдеться в ній про непрості речі. Ми бачимо події, описані тут, очима дівчинки, і оповідь ведеться від її імені. Тут змальовується життя чеського провінційного містечка після того, як у Чехію у 1968 році вторглися радянські війська. Геленка товстенька, через що однокласники не люблять її і називають різними образливими прізвиськами. Дівчинка терпіти не може фізкультуру, але дуже гарно малює і відвідує гурток, де вчиться виготовляти скульптури. Рідний батько Геленки емігрував до штатів, дівчинка живе з мамою, вітчимом , що замінив їй тата, і маленьким братиком Пепічеком, якому два з половиною роки. Ми можемо побачити в цьому романі невеселі реалії того часу. Наприклад, як сім’я Геленчиного однокласника втекла до Західної Німеччини. Або як через те, що мама дівчинки відмовилася вступати до Соціалістичного союзу молоді, їй стали давати все менше ролей у театрі, де вона працювала, а потім вона взагалі втратила роботу. Зображені тут і смішні ситуації, наприклад, коли Геленка вирізала зі шторки, що висіла у бабусі в туалеті, трояндочку. Але загальне враження книга справила дещо гнітюче. P.S. Книга певною мірою автобіографічна.