Яка ж це неймовірна книга!!! І які сильні враження після себе залишила!!! Давно не доводилося такого читати, і як же добре, що є такі автори, які вміють так писати, настільки точно передавати найменші порухи душі, що аж серце щемить. Так, погоджуся, можливо, комусь перші сторінки здадуться мало зрозумілими. Бо тут Зузак понапихав стільки незначних (на перший погляд) деталей, які раз у раз повторюються, але і надалі залишаються ніби малозначущими. Але з просуванням по тексту і по історії родини Данбарів, усе по дещиці стає на свої місця, і починаєш розуміти, наскільки важливими є і мул Ахіллес, і Матадор у п'ятому, у вічна прищіпка в кишені, і піаніно, і книги, і т.д, і т.д. Особливо мені сподобалося ,,перетворення,, братів Данбарів. На початку книги вони бачилися мені жорстокими, розбещеними розбишаками, які отримують задоволення від постійних лайок, образ, від знущання одне над одним, а далі - відмова спілкуватися з батьком і неприйняття того, хто думає інакше. Та потім виявилося, що все було абсолютно не так. Насправді, родину поєднувала неймовірна любов, яка і допомогла їм вижити в скрутні часи. Книга - про любов. Любов до всього і всіх.

Це моє крайнє книжкове Вау!, які останнім часом трапляються все рідше. Це стиль, від якого мурахи по шкірі. Читаєш і вже з насолодою чекаєш, коли ж знову Зузак вверне в текст шалене, гостре, до болючого прекрасне порівняння чи метафору. Сама історія хлопчача, брутальна, драматична і майже міфологічна. Хлопці Данбари самі творять свою історію і історія клубочиться довкола їх роду, штрикає їх подекуди гострим лезом обставин, але вони підіймаються і біжать крізь усі колючки та перешкоди, з розюшеними носами, синцями і болем в серці, але вони живуть і життя інколи винагороджує їх прекрасними моментами. Коли можна сидіти на даху з чудовою дівчиною, дивитися на місто і забути про прищіпку в кишені. Мости - це окрема тема в романі. Архітектура, символізм, єднання, праця до поту, краса - ось що таке мости в цьому творі. Це сімейна сага, але незвична, не повільно-розлога, а рвана і колюча. Проте не менш цікава і красива. Просто краса тут буденна і якась така стильна чи що. Якщо вам сподобається стиль, то книжка подарує вам неймовірну насолоду. Якщо ні - то навряд чи ви й дочитаєте, бо сама історія без атмосфери не видається такою вже захопливою. Мені сподобалось усе - прізвиська, флешбеки, сувора чоловіча туга, мішанина тварин і братів, і те, як між усім цим Зузак набудував міцних глиняних мостів.

П’ятеро братів і один Убивця. «Глиняний міст» в моєму рейтингу прочитаного у Зусака займає останнє місце («Я - посланець» та «Брати Волф», відповідно, на першому й другому). До останнього я думала, що оціню цю книгу посередньо, на трійку. І ось вона я, читаю завершення й плАчу - тож це, як мінімум, четвірка. Це історія про історії; про мости реальні та мости між людьми; про зламленість та незламність. Про Пенні-Помиляйку, яка колись пройшла кола пекла у втечі від режиму, що панував у Польщі. Про Майкла-художника з розбитим серцем. Про п’ятьох братів Данбарів та п’ятьох тварин з міфічними іменами. Лише дочитавши, я думаю: це якийсь глибокий символізм, що тварин у цих розбишак-братів було якраз п’ять - втім, до кінця я всю символічність «Глиняного мосту» поки не осягнула. Можливо, згодом. Перші п’ятдесят сторінок можуть викликати бажання покинути книгу - Зусак знайомий мені своїми рубленими фразами та вивертами тексту, але тут він перевершив себе. Але чи то потім він дає послаблення складності, чи то вчитуєшся - все йде, як по маслу. Все ж ця книга не полонила мене й не закохала в себе - десь не вистачило об‘ємності головному герою (бо він тут все ж один), а десь хотілось більшого зв’язку між іншими - наче книга про братів, але Зусак не дотиснув для мене їх близькості («Брати Волф», безперечно, у цьому плані неперевершені); наче й про одного з них - але цей один так і не відкрився мені повністю за всю книгу. Суперечливі відчуття, але в Зусака я ладна читати все. Починати з цієї книги знайомство з автором не можу радити, але якщо ви вже цінуєте творчість письменника - то, безумовно, до прочитання.