«Гессі» — це затишне фентезі про щастя. З прекрасними описами всього навколо. Авторка пише справді красиво, тому якщо ви любите гарний текст і неймовірно затишну атмосферу — ця історія точно для вас. Після 200 сторінки подій стає значно більше. І коли трапилось ножове поранення в живіт — я так орала від щастя 😭 Вибачте, але люблю я таке. Сама Гессі мені не сподобалась. Ну не звична вона панні. Я дуже довго кричала в книгу: «Гессі, включи голову! Полі і Поль, алооо, там же 1+1». І в її кохання я теж не повірила. Як саме вона закохалась — я так і не зрозуміла. Особисто я після ножового удару. Але я теж не зовсім звична пані 😅 І кінцівка мені теж не дуже сподобалась. Бо вона майже нічого не пояснює. Що взагалі відбулось? Як так? Можливо, щось дізнаюсь уже в Академія Аматерасу, бо тут було багато знайомих персонажів із «Ґаї».

Це друга книжка Наталії Матолінець, яку я прочитала, і у порівнянні з "Керамічними серцями" вона більш підліткова. Зрештою, про це попереджають одразу, і для підлітків книжка буде, напевно, цікавішою. ⠀ Юна Гессі, тобто Гестія Амалія, переживає смерть брата Аїдена. Так, імена давньогрецьких богів тут неспроста - на цьому будуватиметься сюжет. Гессі - дівчина талановита, хоча всі її вважають дивною. У її руках б'ються сервізи, і матінка не втомлюється робити зауваження, але хіба ж це зупинить особливу дівчину? А ще у Гестії є чарівна фотокамера, здатна робити людей щасливими. ⠀ Вигаданий світ - і знайомі з дитинства імена богів. Мене трохи це вводило в оману. Бо з одного боку Дельфи, а з іншого - вигадані країни і міста. Та це таке, суб'єктивне. ⠀ Елегантні сукенки, старовинні книги, вишукані тістечка. Бали і частування. Авторці гарно вдається відтворити розкішну епоху. ⠀ Теми цієї книжки вічні, як і боги - дружба, вірність, щастя. Перше кохання і переживання втрати. Пошук власного життєвого призначення. І все - у дуже приємній для читання формі. ⠀ "Гессі" має цікаву композицію книги у книзі, люблю таке. Книга розповідає про життя Аїдена у Академії Аматерасу, навчальному закладу для богів. Про це у Матолінець є окрема книжка.

Гессі не така, як всі. Мрійниця, що вбачає красу в незвичних для інших речах. Дівчина, що прагне подарувати щастя всім, вірить в магію й відчуває її навколо себе. Легка та добра історія. Про богів та людей. Й про різні світи, що не мають перетинатися. Але ж правила й існують для того, щоб з'являлися винятки. Історія про кохання та щиру самовідданість. Таке собі казкове фентезі, без зайвого навантаження. Одним словом - книга для відпочинку. Персонажі книги гарно прописані, сюжет не банальний, читати цікаво та ряд своїх "але" все ж таки є. Першу половину книги я просто проковтнула. Цікаво було спостерігати за головними героями, історія з фотографіями поглинула повністю. Ну і звісно ж таємна академія. Що там, як там. Сторінки летіли як скажені. А от починаючи с другої половини, все пішло на спад. Перенасичення подій, одна накладається на іншу, до того ж не зрозуміло нащо те все взагалі? От історія батьків Гессі, якщо брати для прикладу. Що це? Навіщо? І головне чому? Чому ми бачимо відчуття лише батька? Чому нам зовсім не показали ставлення до цього матінки? І чому Гессі, та що прагне дарувати щастя, вирішила, що вона краще знає, як треба вчинити її батькам. Фінал взагалі здався мені награним і не логічним. Склалось враження, що автор просто вирішила зробити щасливими всіх, тому кожного персонажа, приєднала до іншого, наробила пари. Ну і все, всі жили довго та щасливо. Єдині справжні почуття я побачила лише в Аїдена та Доанни. І те їх роз'єднали, хоча, як на мене, це була єдина пара, що б мала право на виняток з правил. І навіть Гессі зі своїм маленьким богом. Наче все так гарно, самовіддано, ладні померти один за одного, а от очі в які закохалася з першого погляду не впізнає. Може то я чогось не розумію, та коханого впізнають серед тисячі інших. Принаймні в казках.