Я казала тобі, що Елізабет зникла? Це питання піднімається ледь не на кожній сторінці, хоча іноді виникає й інше - куди поділася Сьюкі? Насправді, роман досить складний і точно не для розваги. Головна героїня Мод намагається щось згадати весь час. Навіть тоді, коли пише записку на майбутнє - щоб не забути. Ця книга показує, як важко жити і намагатись весь час згадати щось, що було раніше. Але разом з тим - і ейфорію в ті короткострокові моменти, коли це нарешті вдається. З самого початку в мене склалась якась неприязнь до Гелен, але з кожною наступною сторінкою починаєш розуміти все більше і більше, а тому й співчувати. Дуже глибокий роман, з сильною психологічною атмосферою. Раджу його почитати хоча б тому, щоб стати трохи терпеливішими та добрішими до оточуючих, цінувати кожну хвилинку життя. 5/5 Слава Україні!

Мод впевнена, що її подруга Елізабет кудись зникла - вони давно не бачилися, в її будинку порожньо, зникла купа речей, а її син запевняє, що з мамою все гаразд, але це якось підозріло. Мод розповідає про це всім: доньці, соцпрацівниці, поліції - але жінку ніхто не слухає. І це не дивно, адже Мод 81 рік і вона впевнено втрачає пам'ять. Тому пише собі купу нотаток, в яких щойно сказані слова змішуються зі вчорашніми думками, а сьогодення - з минулим. Сповнена рішучості все ж знайти Елізабет, Мод паралельно згадує свої шкільні роки, які припали на часи Другої світової, і про те, як зникла її старша сестра Сьюкі. Чи пов'язані ці випадки? Чи це просто хвора уява старої жінки? Про це ми дізнаємось, коли пройдемо разом із Мод цю стежку до кінця. «Елізабет зникла» - це такий трошки лайтовий детектив (так, тут є розслідування, ні, воно не є центральною темою роману) і дуже детальна розповідь про те, як з часом наше тіло і розум зраджують нас. Це важке випробування для рідних: боляче бачити, що тебе не впізнають, повторювати все тричі за 10 хвилин, а іноді і захищатися від фізичних нападів, бо в тобі побачили чужинця. Це важко і для літньої людини: не знати, де і чому опинилася, не пам'ятати, чого хотіла ще хвилину тому, не впізнавати нікого навколо та плакати від безсилля. А ще Хілі описує той страшний воєнний час, коли не вистачало майже усього (але декому вдавалося все «діставати» і збудувати на цьому успішне життя), коли можна було заснути в себе у ліжку та більше не прокинутися, бо на будинок скинули бомбу. Мені трохи не вистачило чіткої відповіді про Сьюкі, але в іншому розповідь дуже захоплююча.

Главная героиня явно страдает деменцией, потому что много чего забывает, но автор в романе про диагноз ничего не озвучивает. Естественно, практически все герои романа вызывают жалость: родственники, которым приходится ухаживать за больным человеком;дочь героини, которой нужно постоянно объяснять матери кто она и откуда; сама героиня, которая нам в очередной раз напоминает о приближении старости и о неизвестности нашего положения в будущем. Атмосферное и в тоже время страшное повествование, когда реально понимаешь, что не готов как героиня жить в тумане воспоминаний путать прошлое и сегодняшнее, но никто не может повлиять на происходящее. Мод забывает о том, что выключила газ, или поела, или сходила в туалет. Мурашки по телу от того,что подобное может случится с любым из нас. "Помню, как в первый раз заметила, что моя мать состарилась. Мы смотрели в окно на улицу, кто-то должен был прийти, и я глянула на ее руку, лежащую на подоконнике. И с ужасом увидела на ней глубокие морщины и выступающие вены. Ее рука в то мгновение показалась мне ненастоящей, каким-то унизительным искажением реального облика родного мне человека."(с) Захватывает мрачно-таинственный кусок жизни старушки Мод -это похищение ее сестры, интересно узнать зачем и кто это сделал.Возможно, сестра сама сбежала, а возможно ее даже убили... Финал, конечно, очень непредсказуем, но мне понравилось на самом деле как в итоге все закончилось в этой истории.