Чесно кажучи, дуже рідко купую книгу, тільки тому що сподобалася обкладинка. Але з цією книгою саме така історія. Побачила у стрічці @vivat_book дуже гарну обкладинку і вирішила придбати книгу. І можу сказати, що книжки від @vivat_book дуже якісні. Папір, обкладинка, розмір шрифту, мені все подобається. ⠀ А ось сама історія не отримала від мене найвищий бал. Цікава сімейна сага довжиною у життя. Тільки у мене склалося враження, що герої дуже боялися бути щасливими. І тільки під кінець книги вони собі це дозволили. Незважаючи на назву скарби були згадані мигцем, вони тут не головні. На прикладі однієї сім'ї автор розповів історію двох країн: України та Франції. Багато історичних фактів надано у книзі. Іноді навіть занадто)))) Знизила бал за те що автор, дуже багато всього намішав. І друга світова війна, і Майдан, і АТО, і скарби, і колгосп, і КДБ. Все це правда, но для мене якось забагато всього вже було. Фінал був занадто рожевим. Все життя вони були нещасні й тут за пару місяців усі герої знайшли свої долі й стали мега щасливими. На мій смак гарніше, якби історія була б більш простою і без викрутасів.

Забагато усього: подій, родинних зв'язків, письменницьких штампів, епох, легенд, а найбільше - наїву та пафосу. Читаючи, я постійно плутала героїв, зі скреготом намагаючись відновити в пам'яті, яка ж із плаксивих історій пов'язана саме з цим персонажем. Ні до кого особливої симпатії в мене немає, бо герої якісь несправжні, ти їх не бачиш - лише читаєш звіт про те, чим вони займалися, що робили і яка доля їх спіткала. Із локацій у романі найбільше Парижа - але він ніби із підручника зарубіжної літератури, а не відчутий і пережитий. Тема скарбів звичайно символічна, але сам сюжет, який оснований на пошуку скарбу, - наївний і передбачуваний. Не без того, що є кілька мудрих висловів і вдалих порівнянь, але загальна атмосфера якась "чужа" - найбільше авторське захоплення помітне в якійсь дивній ностальгії за імперською культурою - Франції та Російської імперії: оці балерини, прими театру, росіяни у Парижі... ну не наше це все, не наша атмосфера, не наше культурне поле, не нам за ним ностальгувати. І тут авторка суперечить самій собі, ніби через образи чужих скарбів вона й собі намагається довести, що наше таки краще - але якось у неї це не дуже виходить.

Розпіарений роман від чергової лауреатки "Коронації слова" (яку у певних колах все частіше називають "Профанацією слова"), "Чужі скарби" - текст просто обурливо ніякий. Штам на штампі й банальність на банальності. Тут тобі й "рокове", роковіше немає, кохання, і підступний звабник, і неодмінний Париж у якості локації... Але найгірше, як на мене, навіть не це. Вдумливого читача не може не дратувати менторський, солодкаво-повчальний тон, яким чомусь вирішила спілкуватися авторка. Ще й оці цілком зрадофільські думки про тотальне зубожіння, "вигідність" війни для влади, етсетера, етсетера...Нащо ця проповідь у наші складні часи? На чий млин ллє воду авторка? Епітети з порівняннями теж вельми промовисті. Не знаю, як кого, а мене оця "перлина стилю" просто вбила: «Як кошлатий неголений сепаратист, тиняється листопад уздовж каламутних вікон, свистить у шпаринах і зморшках руїн…» . Авторка це серйозно?.. Ні, справді серйозно? Додаємо необізнаність із армійськими реаліями, невміння переконливо змальовувати емоції, абсолютно картонних, неживих персонажів... Дуже слабкий роман.