У центрі сюжету роман між п'ятнадцятирічним хлопцем та жінкою Ганною. Післявоєнна Німеччина, яка ще не оговталась від війни, постійні суди над злочинцями - це тло для їхніх стосунків. Він не знає нічого про неї, крім імені та того, що вона любить, коли він читає. Одного разу жінка зникає, та бідний хлопець лишається один. Їхня наступна зустріч відбудеться на суді, де Ганна сидітиме на лаві підсудних за роботу наглядачки у концентраційному таборі. Ось тоді роман набуває більших фарб, адже дізнаючись історію однієї жінки, підпадає під сумнів вся судова система у тодішній Німеччині. Перед головним героєм, як і перед читачем, постає дилема: чи виправдовувати Ганну. Історія ведеться від вже дорослого головного героя, тому на цей процес дивишся вже переосмислено. Про роман хочеться говорити і розмірковувати.

Невеличка за кількістю сторінок, але бездонна за глибиною роздумів, вкладених у неї. Хоча роздуми у книзі не займають багато місця, зате займають усе серце. Автор наче накидав уже готові плоди своїх мук, не змушуючи читача довго збирати їх із ним. Він дає одразу квінтесенції думок, втілені у чітких запитаннях, які неможливо зігнорувати, на які душа читача вимагає сама від себе відповіді. Словом, книга не проста, не банальна, не "прочитав і забув". Особисто для мене вона про невиправданий сором, який може понівечити все життя. Невиправданий, бо бути неписьменною - це далеко не найстрашніше, чого варто соромитися. Натомість дії, вчинені з метою приховати цей факт, спричинили катастрофу. Але автор не судить, не каже, як правильно, він тільки питає. І питає так, що вже й сам не знаєш, що обрав би, потрапивши у схожу ситуацію. Особливо це стосується вибору: допомогти людині, яка цього не хоче, чи ні? відкрити таємницю близької людини, щоб її врятувати, чи це зробить ще гірше? чи маємо ми право так чинити і чи пробачимо собі, якщо так не вчинимо? Спочатку я виділяла собі цитати на пам'ять. Але підкреслених рядочків ставало все більше. І під кінець я зрозуміла, що це безсенсовно, бо виділяти треба всю книжку) Раджу!

Это был первый прочитанный мною роман послевоенного немецкого писателя Бернхарда Шлинка. Он выдался, для меня очень тяжёлым. Былм описаны времена Холокоста , разрыв поколений в Германии. События описаны кратко и лаконично. Автор вложился в 200 страниц. С первых страниц читателя знакомят с главным героем . На первый взгляд ещё такой маленький 15-летний мальчик делает очень взрослые, но обдуманные шаги. Одним из который, знакомство с женщиной вдвое старше за него самого. Между ними что-то возникает. Вскоре эта женщина исчезает и наш главный герой остаётся один. Спустя время, мальчик повзрослеет и станет адвокатом. Вот тогда их судьбы снова пересекутся, в зале суда. Он никогда не забывал её взгляда. И даже спустя года именно этот взгляд возвращает уже взрослого юношу в тот самый 15 летний период жизни. Сможет ли главный герой повзрослеть у глазах женщины в суде или он так и останется маленьким для неё. Однозначно сказать, что эта книга о любви я не могу. У 90-ее времена, она вызвала фурор за счёт возрастного романа женщины и мальчика. Но в современности к такому уже привыкли. Это роман о послевоенных трудностей Германии, когда молодое поколение должно либо простить своих предков либо наказать их за все совершенное.