Чудова сучасна публіцистика, у якій подається ціла симфонія монологів людей, яким "пощастило" жити у СРСР та у період його розпаду. З цих одкровень (у діапазоні від замиловано-ностальгійних до страхітливо-муторних) складається мозаїчний портрет "радянської людини", яка, не зважаючи на складнощі тодішнього життя - переслідування з боку влади, ідеологічний пресінг, аскетичний побут, - більшою мірою сумує за тим часом (яку велику країну втратили!) і досить рідко замислюється над ціною тієї "величі". Монологи пересичені людським стражданням, фізичним та душевним болем, хворобливою тугою за втраченим, прагненням пожалітися на тяжку долю, розчаруванням у сьогоденні і романтизацією якогось нездійсненого минулого. Радянських людей весь час вчили жити майбутнім, орієнтували на високі ідеали, і це мало якось виправдовувати те, що вони вамагали постійних надлюдських зусиль і страждань. Люди втомилися від постійної соціальної фрустрації, захотіли пожити "для себе", але нова пострадянська реальність виявилася також по-своєму жорстокою до них. І тепер ці люди, позбавлені нормальної сучасності та надійного майбутнього, здебільшого живуть минулим: "смакують" в ньому і щастя, і страждання, і гордість за втраченою імперською "величчю", а скорше власну дотичність до чогось великого, що хоч якось могло б надати сенс їхньому життю.