Я просто обожаю читать книги, события которых происходят с начала и примерно до середины тридцатых годов прошлого столетия, и чтобы непременно в каком-нибудь из городов Западной Украины. Именно по этим критериям я внесла в свой читательский список относительно свеженький роман популярного украинского писателя Юрия Винничука под интригующим названием «Цензор снов». Это произведение о двух совершенно разных мужчинах, которые если и напоминают друг друга, то только чисто внешне. Внутри они настолько же разные, как день и ночь. Сюжет «Цензора снов» вполне себе неплохой, хотя на мой читательский вкус ничего особенного в нем также нет. А вот авторская подача и язык этого писателя не понравились мне совершенно. Возможно, я просто неудачно подобрала книгу для первого знакомства с этим современным писателем, но больше трех баллов поставить этому произведению, к сожалению, не могу. Не могу также и рекомендовать данную книгу Юрия Винничука и никому другому, поскольку мне она скорее не понравилась.

Читання роману мені нагадувало катання на американських гірках. Занадто часто мінявся, для мене, темп розповіді. Знала, що книгу дочитаю, але не покидала мене думка, що автор може краще, я ж знаю, я ж майже все винничуківське перечитала) Але прекрасні описи Львова, особливо смачно написано про кухню, його говірка, зробили своє. І я захоплено, проте зі смутком читала про довоєнну Галиччину, яку розтоптав совєтський кирзак, і навіть історії мені перестали видаватися нудними, а діалоги не зовсім реальними. Зате історії героїв все більш цікавими. І ні один з центральних персонажів не є негативним. Для мене вони не патріот і колабораціоніст. І перед тим, як когось називати останнім, варто розібратись у причинно-наслідкових звязках. Це люди, які жили інколи так, як вимагало від них життя, вірили на слово, проявляли егоїзм. Звичайно, хотілось би, щоб чиясь особиста історія чи історія цілого народу була ідеальною, але так не буває) Усі не без гріха. Але завжди можна вчасно зупинитись і спокутувати.