Книга Call Me By Your Name

Розумію, чому ця історія стала такою популярною, однак абсолютно не розумію, коли кажуть, що вона про любов. Закоханість - так, але любов? Як на мене, вона просто про пікантні одностатеві стосунки і не стала би такою популярною, якби була про стосунки традиційні.

Про всяк випадок окреслю, що моє ставлення до ЛГБТ спільноти є прекрасним, однак я не розумію надмірного паразитування на цю тему і творів з сюжетом заради сюжету.

Особисто я у книзі побачила історію хлопця, який зрозумів себе та свої таємні бажання. Дуже зручно зустрічає людину, якою володіють ті ж демони. Чи є там любов? Скоріш перша закоханість, яку в майбутньому згадуєш з теплотою та сумом на душі.

"Назви мене своїм іменем" - рефлексія 17-річного Еліо, його страждання, бажання сексу на протязі всього роману. У першій половині книги він закохується (з першого погляду, звісно) в об"єкт своїх бажань, розмірковує, що і як він йому казав, а що не казав, якого кольору вдягав плавки і співставляє це з чого настроєм. При цьому, об"єкт бажань, Олівер, не розкритий в романі взагалі. Автор не раз наголошує, що всі всі люблять Олівера і всім він подобається, але так і не зовсім ясно за які риси характеру. Чи просто за те, що він няшка? Я так і не зрозуміла.

Найбільше сподобався четвертий розділ, цікаво було почитати про те, як ведуть себе коханці через енну кількість років.

Не сподобалась мова автора, хоча річ може бути і в перекладі.

Книга "назви мене своїм ім'ям" просто чудова. Однак, треба попередити що людям, які мають упередження щодо ЛГБТ, не варто читати дану книгу.
Отже, що мені сподобалось. По-перше, автор чудово переніс на сторінки книги атмосферу Італії, її тихих вуличок маленького містечка. Читаючи, відчуваєш ніби ти сам проживаєш події разом з головними героями. Сподобались також пізнання автора у сфері філософії, живопису та культури в цілому. Це наповнює книгу, не дає їй стати одноманітною та загубитися у великій кількості любовних романів.
По-друге, майстерно описані любовні стосунки між героями - такі ніжні та романтичні. Без зайвих непристойностей (хоча, звісно, й еротичні моменти там є, і досить багато, але розписані вони так, що книга зовсім не лишає по собі відчуття бульварного роману та не нагадує такі собі "50 відтінків")
По-третє, текст написаний легко та зрозуміло, та водночас цікаво і насичено, так що виникає нестримне бажання читати та насолоджуватися сюжетом далі.
Загалом книга надзвичайно чуттєва та яскрава, якщо вам близька ця тема - не залишить вас байдужим.

На первый взгляд книга показалась мне слишком крупной - даже не могла сообразить, зачем вообще ее могли выпустить в мягком переплете. Тут бы твердый больше пригодился... Но, впрочем, учитывая, что интервалы между строчками не мозолят глаза и позволяют больше сосредоточиться, такое можно и простить.
Первая же мысль, появившаяся у меня еще в процессе чтения и прочно закрепившаяся за мыслями о стиле Андре Асимана - так, вероятно, написал бы Оскар Уайльд, живи он в наше время. А поскольку последнего я очень люблю и уважаю, читать "Назови меня своим именем" мгновенно стало в разы интереснее. Однако вовсе не стоит сразу считать, что эта книга - стилизация под англичанина.
Асиман использует очень много сравнений, иногда, наверно, несколько нелепых, но странным образом все они приходятся к месту, даже смешат - по-доброму, разумеется. Кроме того, ему очень хорошо удается передать атмосферу самого сердца Италии - чувствуешь, как будто ты сам ходишь по всем тем улочкам, проскальзывающим в повествовании. Неважно, небольшой ли это городок или шумная столица страны.
Герои - и мне это безумно нравится - выписаны четко именно за счет личных переживаний: о внешности каждого персонажа сказано дай боже чтоб строчки четыре в общей сумме по всей книге. Их дают узнать манеры общения с другими людьми, повадки и мелкие привычки, которым Асиман уделяет так много внимания. Единственное, что мне кажется самую малость неправдоподобным - столь огромный запас мудрости у большого количества людей. Не лучше ли было изобразить по-настоящему мозговитым кого-нибудь одного или максимум двух? Хотя... кажется, в таком случае была бы утрачена атмосфера романа.
Так-то молодежь у писателя, по-моему, получается описать точней некуда: повествование ведется от лица семнадцатилетнего, чуточку избалованного паренька - и мысли у него в большинстве случаев соответствующие: он несколько инфантилен и эгоистичен, о романе с Марцией отзывается с поразительной беспечностью и проявляет серьезность только когда речь идет о человеке, в которого хочется врасти с кожей, чтобы никогда не покидать. Но все же несказанно радует, как в итоге Асиман решил закончить книгу - последние страницы не прямо говорят о счастливом окончании, но дают на него жирный намек. Да и события, предшествующие концовке, правильно готовят почву - хорошо, что автор не сделал так, чтобы его детищам ничего не доставалось с легкостью.
Несмотря на то, что при введении драмы в книгу Асиман немного хватил лишку, сама история (и то, как именно оформлена в слова сюжетная линия) мне очень понравились. Нет предубеждения, нет агрессии, зато есть атмосфера и чувственность - не картонные. Может показаться на любителя, но я бы рекомендовала.

Найцінніше в книзі не зміст, а враження, які вона залишає після себе. Скажу відверто ця книга залишає після себе цілу бурю емоцій. Найбільше у книзі приваблює те, як автор описує емоції закоханих людей. І ці емоції саме такі, які вони є в житті, вони не шаблонні, не штучні, вони живі, реальні та списані зі справжнього життя. Емоції справжнього кохання, яке росте та розвивається серед прекрасних італійських краєвидів на затишних вуличках невеличкого містечка. Після прочитання хотілося залишити все та помчати в Італію.
Це не просто історія це життя – справжнє, щире, яке захоплює, поглинає та зачаровує.

Это история первой влюбленности, первой настоящей привязанности, пронесенной через всю жизнь, первой драмы, оставившей на душе незаживающую рану. История о нетипичной любви, но такой красивой и притягательной.
История познания себя через другого человека, который в какой-то момент становится "больше тобой, чем ты сам".
Андре Асиман очень точно, красиво и незабываемо передает эмоции влюбленного человека. Я узнавала себя, читая рассказ Элио, свои чувства в период первой влюбленности, когда ты не уверен взаимны ли твои чувства. Не знаешь стоит ли проявить симпатию или же продолжать игнорировать.
Все эти события происходят в Италии. Середина восьмидесятых, побережье, летний зной, шикарная вилла, ставшая домом не только для одной профессорской семьи.
Хочется ещё больше прожить чувственных воспоминаний Элио сквозь все его поезди в солнечную Италию.
Я полюбила его мир так же как люблю свой, потому что он отзывается где-то глубоко, объясняет всю невысказанностъ чувств, все желание и страсть, что он вкладывал в каждое слово и как много он оставлял лишь для себя. Мысли и мечты Элио настолько оказались близки что стало немного страшно.
Это была настоящая любовь Элио и Оливера, со всеми ее причудами и капризами.
Настоящая любовь которая не имеет хорошего конца.