Книга автобіографічна. Дж. М. Кутзее у ній описує своє дитинство, юність і молоді роки, проведені ним у Південно-Африканській республіці та Великобританії і сповнені вражаючими емоціями. Яким ми уявляємо життя в африканській країні? Навіть у не найбіднішій країні континенту проблеми складні, загрозливі й болючі. Постійні зіткнення місцевого населення із приїжджими, безгрошів’я більшості мешканців, гострий поділ верств населення, важке мовне питання, воєнні конфлікти, часто безуспішні намагання молоді вирватися з країни у пошуках кращої долі… І все це розкривається очима дитини, у її переживаннях і клопотах, які доповнюються сімейними проблемами (прагнення хлопця знайти контакт із матір’ю, суперництво із братом, намагання самоствердитися в очах батьків тощо). Незважаючи на те, що дитинство і юні роки автора (порівняно з іншими дітьми, особливо місцевим населенням) було не найтяжчим, він відчув на собі, що таке нерівність, брехня і боротьба за виживання. Саме тому він відчайдушно намагався покинути ПАР, брався за будь-яку роботу і пробував свої сили в різних професіях. І навіть його перші спроби в літературі постають, як намагання не впасти на дно і хоча б якось «зачепитися» в розвиненій країні. Однак як би він не намагався це зробити, доля все одно повертає його до батьківщини. Захоплива і багатошарова книга. Завдяки ній можна не лише познайомитися із біографією Букерівського та Нобелівського лауреата з літератури, традиціями і трохи з історією ПАР, але й побачити складні внутрішньосімейні стосунки, які накладають відбиток на все подальше життя членів родини, проаналізувати психологію дитини протягом усього дитинства, її страхи та переживання та помислити над тим, якою ціною дається успіх у житті. Автору багато чого довелося подолати в своєму житті, тому його автобіографія справляє дещо гнітюче враження. Сам автор заявляє: «…злиденність гартує для майбутнього. Злиденність – школа душі. З вод злиденності людина виходить на далекий берег очищено, сильнішою, готовою знову долати труднощі мистецького життя». Отже, ця книга описує непросту і сповнену важких фізичних й емоційних випробувань долю людини.

Автобіографії – це особлива ніша літератури, не просто вигадки, балачки та мрії, це все реальні події, які відбулись в житті конкретної людини. Ти більше віриш автору, тобі важче сумніватися. Але чи так це, коли говорити про книгу Кутзее «Дитинство. Молодість. Літня пора»? Я прочитала книгу на одному подиху і наче пережила усі ті поневіряння автора, його злети і падіння (в основному це падіння, при чому болючі ), і досі не впевнена, що з тих оповідей є правда, а що звичайна вигадка (і аж ніяк не брехня). Книга майже не містить діалогів, в основному, це багато питань і суцільне копання в самому собі. Автор принижує себе, показує з найгірших можливих позицій, це повторюється протягом усіх 670 сторінок, з різних поглядів і сторін. Він доходить до межі, коли в останній частині книги «Літня пора» пише про себе з точки зору чотирьох жінок і друга Мартіна, які були дотичними до його життя. Вони дають інтерв’ю майбутньому біографу Кутзее після смерті автора, і висловлюють максимально щиро все, що думають про відомого лауреата Нобелівської премії, навіть якщо це щось огидне або показує, що він не був аж ніяк видатною постаттю. Насправді Кутзее зараз 79 років і тому ця частина книга – чистісінька вигадка , але як усе правдоподібно виглядає! При чому, може бути так, що він вкладав у вуста героїв те, що вважав, думають про нього вони. Але наскільки це реально перевірити. Отже загадка… Герой залишається загадкою до кінця твору і так і не розкривається повністю і це при тому, що весь твір він тільки й про себе і розповідає) В чому ми можемо бути впевнені щодо Кутзее, так це те, що він африканер, який народився в ПАР через три століття після того, як почала формуватися африканерська культура, відмінна від голландської, німецької чи англійської і звичайно місцевої культури готтентотів і банту. Але він не вважає себе африканером і тікає від своєї країни, своєї культури, ідентичності і самого себе. Але Південно-Африканська Республіка не стає для нього просто місцем на карті, це завжди рана, яка не гоїться. Куди б він не тікав, він повертався до дому, до посушливої Кару, до ферми Вольфенштейн, де минули його дитячі роки. Така прив’язаність до ферми, як місця, де ти виріс і водночас місця, яке було бізнесом і забезпечувало тебе, місцем твої могутності, сили твоєї сім’ї, яка тримає тебе, присутня так само виразно і щемливо у «Віднесені вітром». Ферма – ось до чого прикуте серце Кутзее, як і серце Скарлет О'Хари, ферма, яку роками неймовірних зусиль і важкої праці виборював для його покоління і покоління його батьків дід, сильна особистість з незламним духом. І яка, як виявилось, непотрібна насправді нікому з них. ЇЇ занадто важко утримувати, коли починають розквітати економіки Тайваню і Китаю, коли у повітрі витає бунтівний дух тубільців, який от-от дуже чітко покаже, що вони аж ніякі не є власниками цієї землі, а лише натовп дітей, за якими доглядають раби. Це місце ще тримає їх разом: милі посиденьки, розмови з жартами, які такі далекі Джону, - єдине, що пов’язує родину Кутзее. Ця родина не змогла стати ні частиною цієї країни, ні частиною африканерської культури. Тому не дивно, що вони так палко бажають покинути її, знайти своє місце у США, Англії чи Австралії. Навіть африканери не бачать свого майбутнього тут. На їхніх очах помирає ціла епоха, колоніальна, сільськогосподарська, яка належала їхній сім’ї, у якій було багато міці та сили, але ще більше – неправди. Усі відчувають крах того світу, який намагалися вибудувати африканери, і як герої не намагаються позбутися цієї ідентичності, як не намагається зробити це Джон – він залишається собою, він є породженням ось тих заплутаних колоніальних ігор, ігор в національну ідентичність, є тим справжнім південноафриканцем – без розуміння, хто він і що він робить на чужій землі, яка водночас є його домом. Безглуздя і водночас загадка, він не може знайти відповіді. Він є слабким і безпомічним, зовсім не таким, як його предки, які сміливо вторгнулись в чужий дім і вирішили, що зможуть побудувати у ньому своє щастя. Як і ціле покоління середини-кінця ХХ століття, «але чи могли вони сподіватися на щось краще?» – наче запитує автор у нас. Щоб вичавити з себе ті залишки африканерської, накинутої йому культури, часом такої чужої йому – Кутзее відправляється до Англії, починає розмовляти англійською краще, ніж африканасом, гарячково шукає новий шедевр Форда Мердокса Форда, працюючи над магістерською роботою, стає програмістом, намагається стерти усі розмежуванням між ним та англійцями, але повертається з часом додому, так і залишившись південноафриканцем. Він блукає Лондоном, перебуваючи в полоні мрій про славу поета, і про жінку, схожу до Моніки Вітті, що нестримно ввірветься у його життя та переверне його, оновивши Джона та відкривши у ньому поетичний струмінь, ту пристрасть, якої він ніколи нема. Він зустріне багато жінок, серед яких навряд чи з’явиться та, справжня, поетом він так і не стане. Ось так, перебуваючи в полоні відблисків минулого, амурних справ та нудної роботи у фірмі IBM, яка рідко приносила йому задоволення, він поступово розуміє, що не може знайти своє місце в Англії. Наступним місцем, куди він прямує, стає США. Але все, що ми дізнаємось про цей період життя автора, що його вигнали звідти з скандалом через протести та сутички з владою. Мені незрозуміло, чому Кутзее вирішив податися до Америки і шукати там своєї долі, адже він люто ненавидів цю країну і її політичні амбіції, світогляд. Натомість його більше приваблювала Росія, хоча тоді у цьому признатися було ще гіршим, ніж признатися в Україні зараз, що ти любиш цю країну. Тому він мовчав і ховав альбоми з намальованими власноруч бойовими російськими літаками і танками. У книзі є багато моментів, які важко сприйняти, ми можемо навіть хотіти осуджувати героя, але не виходить, бо автор це все так щиро викладає на папір, розкриває перед нами усі вчинки, в основному найгірші. Це не може заслуговувати на повагу у світі, в якому ми намагаємося виглядати краще і показувати про себе лише хороше. Це те, чим мене захопив Кутзее. Він не використав жодних заплутаних сюжетних ліній, не було інтриги, екшну, палкого кохання чи паралельних реальностей, лише бажання сміливо глянути собі і людям у вічі. Це сильно, дуже сильно! Те, що він весь час приховував від рідних, близьких та друзів, він не міг приховувати перед собою, а отже і читачами. Кутзее повністю оголюється перед читачем, ми бачимо усі його слабини, наче під мікроскопом, він не відступає ні перед чим: мене дивує, що він так чесно, і так багато пише про свою нездатність бути справжнім чоловіком, приваблювати жінок (він наче здає останній блокпост і визнає свою повну капітуляцію, але стає по-своєму переможцем, як той менший син з казок, якого старші брати принижували, а він виявився кращим за них). Він з безжальною скрупульозністю викладає перед нами факти, які показують, що він не має в жінок жодного успіху, хоча насправді це не зовсім так. Можливо його помилка в тому, що він прагне бути занадто самотнім, але водночас не може не прагнути до всеохоплюючої пристрасті, яка цілком поглине його. Перше переважає друге, і Кутзее не знаходить шляхів для вивільнення. Здається, ми маємо зневажати героя, адже він стільки всього не досягнув у житті: не став багатієм, як його сусіди, не зробив чудову кар’єру, підпрацьовуючи додатковим вчителем англійської в середній школі після невдалої кар’єри програміста, не створив сім’ї – нічого з того, що б нам здавалося переконливим, і переконливим для самого автора. З його слів, його мало хто поважав, і навіть Нобелівська премія, яку він отримав, не переконала декого у тому, що він чогось вартий. Але усі ці кпини з самого себе нічого не дають, не можна зневажати того, хто є чесним. Адже це найстрашніше – поглянути вглиб себе , знайти найгірші, найтемніші місця і не намагатися виглядати кращим – це і є справжня перемога. Кутзее пише, що у нього немає ніякої пристрасті, і це його біда, але якби ми тоді могли прочитати його твори. Хай це буде не палюче полум’я, а тихий вогонь, та він не гасне від життєвих труднощів і злигоднів, які лише підсилюють його, роблять відчутнішим. Хай у його творах багато моментів, які вражають грубістю (може це якась риса африканської літератури загалом? ), але вони правдиві, автор їх не прикрашає – хіба не у цьому справжня краса твору? У тому, щоб кожна людина, яка потім читатиме цю книгу, поставила перед собою так само багато питань, зрозуміла, хто вона насправді і ким видається. Зовнішні окраси не завжди співпадають з внутрішніми, не завжди видатні твори народжуються видатними особистостями, а справжня людяність може виявитися у звичайному визнанні правди. Я дуже довго трималася, щоб не читати Кутзее, виходячи з прочитаних анотацій та відгуків, та не можу стримати своє захоплення його прозою. Це якийсь парадокс творчості автора. Дуже дивно, наскільки вона може бути такою відштовхуючою і захопливою водночас. Тому тепер маю непереборне бажання поринути у його творчість з головою і для початку прочитати нашумілу книгу «В очікуванні варварів».