Вже під час читання цієї книги, я дізналась, що вона не найкращий варіант, щоб ознайомитись з творчістю авторки. Хоча час проведений з книгою точно не був даремно витраченим, я знайшла для себе дещо цікаве, проте місцями вона була відверто нудною. У романі розповідається кілька історій (іноді частинами): як серце Шопена в банці вирушає до Варшави; як польська біологиня повертається додому через десятки років, щоб виконати передсмертне бажання свого першого кохання; як дружина та маленький син польського туриста зникають на хорватському острові, а зрештою з'являються, лише щоб знову зникнути. Деякі історії здаються завершеними, іншим бракує розв'язки. Той факт, що язик є найпотужнішим м'язом тіла, повторюється щонайменше тричі. Цей роман-есей відображає мобільність та швидкоплинність, фрагментарність нашого життя. Основою є подорожі, рух: аеропорти, різні місця по всьому світу – безіменні, але впізнавані, а іноді просто ніде конкретно, але всюди. Будьте готові, що це кількасторінкові уривки, образи, фрагменти оповіді про випадкові зустрічі попутників, їхні історії, історії місць. Я вважаю, що структура роману добре передає наш досвід, безмежну цікавість, що штовхає нас вперед, досліджувати, прагнути. Але для чого нам цей рух? Чи є в нього мета? Залишатися вічно молодими? Краще життя? Чи це просто жага до мандрів та пізнання чогось нового? Важко сказати, в кожного є своя відповідь, або немає і це нормально. Часом, саме через цю фрагментарність мені було складно, я не розуміла, чи з цим персонажем ми вже зустрічались раніше з уст когось іншого, чи він був оповідачем, чи це перша зустріч. Але ж під час подорожей так буває часто – ти можеш знайти нового знайомого, або ж зустріти випадково когось вже давно знайомого. Мабуть, я завищила свої очікування від книги або ж неправильно зрозуміла анотацію. Я очікувала збірку оповідань про подорожі та людей, які постійно хочуть бути в русі, але я не могла зрозуміти зв'язку та сенсу більшості оповідань. Проте над багато чим можна добряче порефлексувати. Все, що мене ранить, я викреслюю зі своїх мап. Усі місця, де я спіткнулась і впала, де мене вдарили, де допекло до живого, де я відчула біль, перестали на них існувати. Чи кожен найменший фрагмент є частиною цілого? І якщо світ, наче велика скляна куля, впаде й розіб’ється на мільйони друзок, чи не залишиться він цілістю у тому великому, могутньому і нескінченному? Вона розуміє це так: життя на планеті рухає вперед якась потужна сила, яка міститься в кожному атомі живої матерії … Це штовханина, просування вперед, безперервний вихід поза те, що є. Це двигун змін, сліпа потужна енергія. Приписувати їй наміри чи ціль – нісенітниця.