Романа південноафриканського письменника Джона Максвела Кутзеє «Безчестя» я, мабуть, запам’ятаю назавжди. Я не можу сказати, що книга мені сподобалась – вона мене вразила, причому настільки сильно, навіть через два роки після прочитання я добре пам’ятаю сюжет. Головним героєм книги є професор класичної англійської літератури Девід. Події «Безчестя» розгортаються у Південно-Африканській Республіці у 90-х роках – після апартеїду, який ще довго не дасть про себе забути. Одна зі студенток звинувачує (мушу сказати, не без підстав) Девіду у сексуальному харрасменті. Тому він бере паузу у своїй викладацькій діяльності і іде і провінцію, де живе його донька Люсі. Саме тут станеться подія, на наслідки якої Девід не матиме жодного впливу. Роман «Безчестя» - це та книга, яка може просто розчавити своєю вагою, незважаючи на те, що в ній лише якихось 2 сотні сторінок. Вражаюче, безвихідно, геніально! Шкода лишень, що не можу рекомендувати роман всім, адже далеко не кожен зможе впоратись з його вагою.

Книгу «Безчестя» написал Джон Максвелл Кутзее – лауреат Нобелевской премии по литературе родом из Южной Африки. И действие в книге как раз таки происходит в ЮАР. История поведает нам о 52летнем профессоре Дэвиде Лурье, разведенном и страдающем от недостатка женского внимания. Очередная его связь со студенткой станет мостиком в новую жизнь. И жизнь эта будет беспрерывным напоминанием о бесчестье. Что я могу сказать? Эта книга прошла мимо меня. Странные герои, не вызывающие ни уважения, ни жалости, ни понимания. Странные и их поступки, порой совершенно не поддающиеся логике… Меня искренне удивило, как автор настойчиво сочувствовал стареющему профессору, который соблазняет молоденьких студенток и страдает от того, что с годами внимания от них все меньше и меньше. И рядом с ним дочь Люси, которая стала жертвой грабежа и насилия, выглядит (и ведет себя) так, будто сама во всем виновата. Автор поднимает в книге такие сложные темы, как расовое и гендерное неравенство в ЮАР, несправедливость правосудия и общественного мнения. Но все это уходит на второй план рядом со страданиями и самокопанием главного героя. Возможно, я просто не доросла до подобной литературы или не оценила глубины всех подтекстов. Но, к сожалению, эта книга меня совершенно не зацепила.

"Після певного віку всі романи серйозні. Як і сердечні приступи." ⠀ Південна Африка, Кейптаун, університет, професор і студентка. Все якось геть зовсім недолуго трапляється і головний герой з шанованого професора перетворюється вигнанцем. Добре, що в нього є дочка, яка обрала життя на фермі, і де він зможе побути деякий час. Але чи справді це хороша ідея? Наш професор перестає жаліти себе і намагається допомогти дочці, але вона не потребує його допомоги, принаймні не так і не в той час.. Повний набір з проблем білих серед африканського населення, проблем чоловіків "за 50" і проблем самотніх жінок -лесбіянок. Дехто з них сам обрав свій шлях, дехто йде поруч, (не) допомагаючи. Не скажу, що легка в прочитанні книга: повільний, ніби розпечений сонцем стиль написання; деякі деталі не хотілося б бачити в такому простому і грубому описі; немає позитивних героїв, немає негативних...всі якісь посередні і звичайні, при тому не цураються насилля як психологічного, так і фізичного ⠀ Букерівська премія не просто так присуджується