Це історія хлопчика, який має все і, водночас, не має нічого. Тато може знайти йому навіть ліванського карликового бегемота, але чи є в цьому радість, якщо ти назавжди замкнений у палаці і знаєш лише 15-ох людей? Оповідь веде Точтлі, той самий хлопчик, тато якого - наркобарон. Ця книга сповнена іронії й влучного чорного гумору. Крізь призму гострих словечок та пікантних подробиць кримінального життя, вимовлених устами дитини, проглядає зовсім не дитяча драма: приватні уроки, на яких дізнаєшся усе про вбивства, кімната зі зброєю, яка дає змогу втілити усе вивчене у життя, обіди з повіями, подорожі під вигаданими іменами, голови вбитих тварин у якості сувенірів... "Я мачо, а не пі*ор", - брутально каже 10-річний хлопчик, а ти читаєш і бачиш не стільки буквальний зміст його слів, скільки глибоке нещастя дитини, яка не усвідомлює, що залишилась без дитинства. Зате в палаці. Чи, все ж, в норі?

Як сприймати світ, коли ти хлопчик, у тебе немає мами, ти не ходиш до школи, а людей, яких ти зустрічав у своєму житті, – не більше двадцяти? Точтлі подобаються: капелюхи (яких у нього ціла кімната), словники (з яких можна почерпнути багацько мудрих слів), самураї (бо вони справжні мачо, а не під*ри), ґільйотини (якими майстерно та акуратно відрубують голови королям) та французи (які люблять відрубувати голови цим самим королям). Батько Точтлі – Йолькаут – неабихто, а Король (так кажуть по телевізору), у нього навіть корона є. Справжня. Дарма, що свого королівства немає. Зате є палац. Теж справжній. Щоправда, про його розташування й навіть існування майже ніхто не відає. Бо це таємниця. Та таємницями можна ділитися з Містлі, котрий охороняє палац. Той знає багато всіляких таємниць. Якими охоче ділиться. Але не зі всіма. Тільки з Точтлі. Палац великий і сповнений таємниць. У ньому є цілих 10 кімнат, щоправда 5 із них пустують. Так каже батько. А батько ніколи не бреше. Бо коли ти з кимсь в одній банді (як-от Точтлі з Йолькаутом), то маєш бути солідарним і завжди казати правду іншим членам банди. А ще не можна плакати, бо плачуть тільки під*ри. Так каже батько Точтлі. І Точтлі з цим цілковито погоджується. Ще в палаці є зоопарк, а в ньому – багато всіляких тварин: різні папуги, тигри та леви. Та от біда: немає карликового ліберійського бегемота. А він конче би здався. Але дістати його непросто, бо водиться цей бегемот чомусь лише у Ліберії. Та коли батько має мільйони песо, доларів і навіть євро, а крихтами зі столу підгодовується сам губер, то будь-яка примха сина може бути виконана. Й немає значення, що йдеться про рідкісну екзотичну тварину, котра перебуває на межі вимирання. Тож Йолькаут обіцяє сину будь-що дістати тварину. Сказано – зроблено. Й ось уже Точтлі ніякий не Точтлі, а Йолькаут – більше не Йолькаут, бо тепер у них нові імена й паспорти, які потрібні для того, щоб відправитися до Ліберії на пошуки бегемота. Це захоплива історія про дорослішання, сповнена чорного гумору, цікавих ідей і контроверсійних персонажів. Та в цій історії є не лише бандити, повії, торговці, слуги та корумповані політики. Ще є Масацін – приватний учитель Точтлі, для якого світ – це місце, повне несправедливості, де у всьому винні кляті імперіалісти. Він захоплюється Японською імперією та навчає хлопчика, як бути справжнім самураєм. Що з цього б вийшло й чим скінчилося, важко й уявити. Та щоб дізнатися всю правду, варто було прочитати цю невеличку та красиву книжечку. Прекрасний видавничий дебют 2020-го року! ✅ Оцінка: 10/10

Це книга про наркобарона і його сина. Спершу, я думала, що цей роман буде схожим на "Хрещеного батька", але я помилялася. Це книга не про мафію, а про дитину, яка дорослішає в умовах банди, самотності, жорстокості. Неймовірно шкода цього хлопця. Він безмежно нещасний, хоча, можливо, і не розуміє цього. У нього немає мами, мало друзів (якщо їх можна назвати друзями). До школи він не ходить, з ровесниками майже не спілкується. Взагалі мало з ким спілкується. У нього є тато, якого він любить і який по-своєму любить його. Тато дає йому все, що можна купити за гроші, але чи цього досить? Книга дуже сумна. Тут є гумор, переважно чорний, але від цього книга якимось дивним чином стає ще сумнішою. Цікаво ким виросте такий хлопчик, чи зможе він стати хорошою людиною. А щасливою? Не знаю чи це книга розповідає про реальних людей, навряд чи. Але така реальність існує, і схожі історії теж існують. Від усвідомлення цього мурахи бігають по шкірі. Хочеться також відмітити круте оформлення, такий приємний дизайн.