У війни не жіноче обличчя
Бумажная книга | Код товара 625640
Yakaboo 5/5
Автор
Светлана Алексиевич
Издательство
Vivat
Язык
Украинский
Год издания
2016
Переводчик
Владимир Рафеенко
Количество страниц
400
Иллюстрации
Нет иллюстраций
Формат
150х205 мм

Все о книге У війни не жіноче обличчя

Ця книжка про війну розпочинає художньо-документальний цикл «Голоси Утопії» російськомовної білоруської письменниці Світлани Алексієвич.

Книга-сповідь, документ людської пам’яті, запис історій жінок, яким війна дала в руки зброю для захисту рідної землі від фашизму. Це дослідження духовного світу жінок, що виживали в нелюдських умовах війни.

Характеристики
Автор
Светлана Алексиевич
Издательство
Vivat
Язык
Украинский
Год издания
2016
Переводчик
Владимир Рафеенко
Количество страниц
400
Иллюстрации
Нет иллюстраций
Формат
150х205 мм
Рецензии
  •  
    «Если не забывать войну, появляется много ненависти. А если войну забывают, начинается новая. Так говорили древние…» 100% пользователей считают этот отзыв полезным
    Даже не представляю, как можно собрать воедино все мысли, чувства и эмоции чтобы выразить своё состояние после этой книги. Как подобрать правильные слова, чтобы написать о страхе, боли и лишениях. Я прочитала немало книг военной тематики, но эта – поразила, обескуражила, врезалась в память каждой своей строчкой.

    «У войны не женское лицо» - не просто сборник рассказов женщин-фронтовичек о войне. Это не сводки с фронта, не описания боевых действий или исторических фактов. Здесь мало авторского текста, нет главных героев и цельного повествования. Это - письма, но не эпистолярный роман. Воспоминания, но не мемуары... Это больше чем книга, её страницы как исповедь, крик души и невыплаканные слёзы юных девочек, которые ушли на фронт защищать свою родину. Вчерашние выпускницы и школьницы ставали радистками, санитарками, прачками, кухарками. Они были вынуждены сменить платья и каблуки на мужскую форму не по размеру. Им остригли косы, выдали оружие и обучили военному делу. Эти голоса женщин-участниц войны, открывают читателю свою правду, рассказывают о своей войне, делятся сокровенным. Кто-то поведал историю длинною в жизнь, а кто-то поделился лишь одним событием, мимолётной вспышкой ужаса, страха и отчаянья. Эти голоса – единицы из миллионов жертв тех страшных событий. К концу книги они сливаются в единый пронзительный хор, призывая читателя помнить и не повторять былого.

    У меня не хватает слов, чтобы описать книгу. Прочитайте сами и задумайтесь! «Тот, кто не помнит своего прошлого, обречен на то, чтобы пережить его вновь".
  •  
    Війна - це жах! 100% пользователей считают этот отзыв полезным
    Серйозна та сумна книга від відомої авторки Світлани Алексієвич «У війни не жіноче обличчя» написана у найкращих традиціях вже відомої в Україні авторки. Книга фактично є документальної розповіддю, яка містить цінні зізнання жінок про пережиті події у Другій світовій війні. Книга важка та глибока. Описує конкретні історії різних жінок, які пережили жах війни. Книга подає багато цікавих, та раніше прихованих фактів. Це ставлення жінок до війни, їхній побут, їх відношення до смерті та моря крові, ставлення до фашистів та важкої роботи. Книга описує звичайні життєві ситуації: кохання, виховання та опіку своїх дітей, політичне ставлення до світових правителів і найцінніше – життя у тотальному полоні та терорі. Книга містить дуже цінні розповіді, які на час написання книги було заборонено публікувати і зустріти таку жорстоку реальність в радянські часи було неможливим. Авторка проробила титанічний труд написавши таку повну та унікальну збірку жіночих сповідей. Книга немає конкретної сюжетної лінії, а розповідь об’єднана спільною темою війни. Дивує факт того, що жінок на фронті і на війні було доволі багато. Книга закликає до пам’яті страшних подій історії та наголошує на неприпустимості участі жінок у воєнних подіях. Оформлення книги якісне та серйозне, сторінки білосніжного кольору. У підсумку книга залишила позитивне враження, рекомендую!
Купить - У війни не жіноче обличчя
У війни не жіноче обличчя

Обычная цена: 138 грн

Особое предложение: 89 грн

Отправка с
завтра c 17:00
 
Информация об авторе
Светлана Алексиевич
Светлана Алексиевич

Известная белорусская писательница, творчество которой неразрывно связано с наиболее острыми социальными и политическими вопросами современности. При этом все книги Светланы Алексиевич так или иначе посвящаются общественным проблемам Восточной Европы. Благодаря высокой исторической достоверности и детально подготовительным исследованиям, проводимым автором перед написанием каждого нового произведе...

Подробнее

Рецензии У війни не жіноче обличчя

5/5
  • 5
  • 4
  • 3
  • 2
  • 1
  •  
    «Если не забывать войну, появляется много ненависти. А если войну забывают, начинается новая. Так говорили древние…» 100% пользователей считают этот отзыв полезным
    Даже не представляю, как можно собрать воедино все мысли, чувства и эмоции чтобы выразить своё состояние после этой книги. Как подобрать правильные слова, чтобы написать о страхе, боли и лишениях. Я прочитала немало книг военной тематики, но эта – поразила, обескуражила, врезалась в память каждой своей строчкой.

    «У войны не женское лицо» - не просто сборник рассказов женщин-фронтовичек о войне. Это не сводки с фронта, не описания боевых действий или исторических фактов. Здесь мало авторского текста, нет главных героев и цельного повествования. Это - письма, но не эпистолярный роман. Воспоминания, но не мемуары... Это больше чем книга, её страницы как исповедь, крик души и невыплаканные слёзы юных девочек, которые ушли на фронт защищать свою родину. Вчерашние выпускницы и школьницы ставали радистками, санитарками, прачками, кухарками. Они были вынуждены сменить платья и каблуки на мужскую форму не по размеру. Им остригли косы, выдали оружие и обучили военному делу. Эти голоса женщин-участниц войны, открывают читателю свою правду, рассказывают о своей войне, делятся сокровенным. Кто-то поведал историю длинною в жизнь, а кто-то поделился лишь одним событием, мимолётной вспышкой ужаса, страха и отчаянья. Эти голоса – единицы из миллионов жертв тех страшных событий. К концу книги они сливаются в единый пронзительный хор, призывая читателя помнить и не повторять былого.

    У меня не хватает слов, чтобы описать книгу. Прочитайте сами и задумайтесь! «Тот, кто не помнит своего прошлого, обречен на то, чтобы пережить его вновь".
  •  
    Війна - це жах! 100% пользователей считают этот отзыв полезным
    Серйозна та сумна книга від відомої авторки Світлани Алексієвич «У війни не жіноче обличчя» написана у найкращих традиціях вже відомої в Україні авторки. Книга фактично є документальної розповіддю, яка містить цінні зізнання жінок про пережиті події у Другій світовій війні. Книга важка та глибока. Описує конкретні історії різних жінок, які пережили жах війни. Книга подає багато цікавих, та раніше прихованих фактів. Це ставлення жінок до війни, їхній побут, їх відношення до смерті та моря крові, ставлення до фашистів та важкої роботи. Книга описує звичайні життєві ситуації: кохання, виховання та опіку своїх дітей, політичне ставлення до світових правителів і найцінніше – життя у тотальному полоні та терорі. Книга містить дуже цінні розповіді, які на час написання книги було заборонено публікувати і зустріти таку жорстоку реальність в радянські часи було неможливим. Авторка проробила титанічний труд написавши таку повну та унікальну збірку жіночих сповідей. Книга немає конкретної сюжетної лінії, а розповідь об’єднана спільною темою війни. Дивує факт того, що жінок на фронті і на війні було доволі багато. Книга закликає до пам’яті страшних подій історії та наголошує на неприпустимості участі жінок у воєнних подіях. Оформлення книги якісне та серйозне, сторінки білосніжного кольору. У підсумку книга залишила позитивне враження, рекомендую!
  •  
    Війна і жінка 100% пользователей считают этот отзыв полезным
    В історичної прози є чотири позиції, з яких йде розповідь: Учасник, Сучасник, Очевидець, Нащадок. У творах про війну найціннішою , звісно ж, є позиція Учасника. Проте в направду хороших книжках про війну, автору вдається врахувати всі чотири позиції і розповісти про події з цих позицій. Так робить Нобелівська лауреатка Світлана Алексієвич. І насамперед тому, що в її книзі під назвою «У війни не жіноче обличчя» говорять сотні жінок, які пережили війну. Цей документальний роман оприлюднили ще на початку 1980-х років, власне, одразу після того, як письменниця його створила. Тож не дивно, що перші видання твору мали багато цензурних пропусків, які авторка відновлювала вже в наступних виданнях. Ця книга – розповіді жінок, які воювали – детальні й відверті розповіді, мушу сказати. А радянська аудиторія не була до такого готова. Світлані Алексієвич вдалось зібрати свідчення сотень жінок, дати нарешті їм слово, одночасно позбавивши кожну промовицю індивідуальності. Дуже важка книга, яку, впевнена, варто прочитати всім і кожному.
  •  
    Миллионы убитых задешево протоптали тропу в темноте 100% пользователей считают этот отзыв полезным
    Это лучшее что я читала за долгое время. Сильно. Эмоционально. По-настоящему.

    Это новое издание после второй редакции, сюда вошло то, что поддалось цензуре в 80х. Тогда нельзя было вытаскивать грязное белье, на войне - все герои, все святые.

    Я не понимала всю книгу, как они смогли, как так возможно, что идея важнее всего. Важнее родных и любимых, важнее своих детей, важнее жизни...

    Это женский взгляд на войну. Не про тактику, фронты, генералов и статистику. Здесь истории, женские истории про войну, ведь они воевали не меньше чем мужчины.

    За солдатами до Берлина дошли повара и прачки. Так называемый второй фронт. Стирали руки и ноги в кровь, падали от усталости.

    Когда говорят что есть "не женская" работа, становится смешно. Женщины на войне были пехотой, снайперами, саперами, летчицами, танкистками, зенитчицами, стрелками, артиллеристами, шоферами, автоматчицами, разведчицами, пулеметчицами, автомеханиками. Были рядовыми, командирами и капитанами. Был партизанками и в подполье.
    Женщины таскали снаряды, копали траншеи, окопы и могилы, работали на лесозаготовках, пахали поле запрягая себя вместо коней.

    И даже если рассмотреть самую популярную и романтизированную женскую профессию - медсестра. Они не сидели в тылу, они шли на передовую вмести с солдатами. Под пулями вытаскивали на себе с поля боя, а ведь раненые тяжелее, в полном обмундировании, зимой, а с ними еще обязательно нужно тащить их оружие.

    А после Победы началась для женщин вторая война. Их травили, называли фронтовыми шлюхами, кто же такую замуж возьмет. И многие скрывали свои медали, свое участие, скрывали то чем должны гордится.

    А еще те женщины, у которых нет медалей. Те, которые выжили, уберегли детей, дом, место куда солдат может вернутся. Сквозь голод, оккупацию и смерть.

    Сотни историй. Не одна не прошла мимо, не оставила равнодушной.
  •  
    Неймовірна книга 100% пользователей считают этот отзыв полезным
    Я раніше ніколи не читала книг про війну, бо не хотіла засмучуватися, плакати і т.д. адже нічого немає прекрасного у розповідях про війну. Я краще почитаю вигадані жахи, аніж реальні. А тут мені (як справжньому книгоману) подарували на день народження цю книгу... Ну і я почала. Спочатку все всередині мене пручалося, але згодом я так захопилася, що не могла відірватися від читання. Книга складна, бо не можеш чи скоріше не хочеш уявляти, що жінки та й взагалі усі пройшли крізь таке пекло.
    Я довго трималася, а потім десь на середині книг почала плакати, бо не могла спокійно читати як жінки витягали своїх коханих мертвими із бою чи без ніг чи без рук або й взагалі всього лише рештки тіл знаходили. Чи як наприклад люди були змушені стріляти у своїх же, бо німці коли йшли то попереду себе гнали старих, жінок та дітей, що полишалися по селах. Жах.. читаєш книгу й моторошно. Мороз шкірою... Але ж розумієш, що книга документальна й там багато інтерв'ю різноманітних людей. Й недарма книга Нобелівську премію отримала, бо в цій книзі відчувається душа...
    Мені після такої книги захотілося одразу почитати щось веселе та жваве. Комедійне. Важко осягнути увесь той морок, жах, що пережили люди. А вони повернулися й намагалися жити далі звичайним життям. Хоча майже всі призналися, що війна з ними була все їх життя. Багато хто червоного кольору ніколи не одягав й не хотів бачити впродовж усього життя.
  •  
    Война, такой, которой мы должны ее знать 100% пользователей считают этот отзыв полезным
    Так бы выглядел разговор за столом женщин и их детей, прошедших Вторую Мировую Войну, разговор через десять, пятнадцать, двадцать, сорок лет. Это воспоминания, полные страха, полные ужаса войны. Полные беспомощности и слез, и самоотверженности ради своей семьи и человеческого рода, а не партийно отождествленной отваги.
    Светлана Алексиевич много лет собирала эти истории из уст женщин, из которых война приобретает совершенно иной смысл. Быт и отношения людей, восприятие жизни, смерти, любви и ненависти. Алексиевич блестяще показывает через короткие истории и воспоминания разных женщин, что война - это не черное и белое. Это принуждение к тяжелому труду, любовь и ненависть, и страх, страх за свою жизнь, за своих детей, за свою семью, за своих сестер, за братьев, за будущее.
    Помимо этого, "У Войны Не Женское Лицо" так же открывает на мизогинию после-военного пост-травматического времени, отказ от здравого рассудка в пользу идеологических ценностей и восхваления Победы.
    Совершенно заслужено Светлана Алексиевич получила Нобелевскую Премию в Литературе за это произведение. Весь мир благодарен за то, что она запечатлела эти истории для будущих поколений на бумаге.
  •  
    Якою була жінка на війні
    Світлана Алексієвич не даремно отримала Нобелівську премію. Вона пройшла нелегкий шлях, об'їздила весь Союз, зібрала сотні історій і привідкрила завісу історії.
    Якою була жінка під час Другої Світової? Який був її побут, чи кохала, що відчувала під час і після війни? Ці питання нам не розкажуть в підручниках з історії. Але через тридцять років після війни розкажуть її учасниці.
    Всі жінки дуже різні, кожна має свої пріоритети в житті: є кар'єристки, є мами, є просто створені для кохання і т.д. Так от такими різними вони були і під час війни.
    Ті дівчатка, які були справжніми комсомолками пішли на фронт не лише медсестрами, а й льотчицями, танкістками, снайперками - всі військові професії вони опанували під час нападу фашистів. Вони були героїнями, які вижили під час пекла, а в результаті більшість залишились нікому не потрібними. Коли дівчата прийшли з війни, їх називали фронтовими повіями, і це їх сильно ранило. Але насправді були і такі, про це теж є зізнання.
    Про тих хто був в тилу, хто був в обслузі, про партизанок - всі історії ніби схожі, але долі в дівчат зовсім різні.
    Я почала читати цю книгу влітку, прочитала момент про те як партизанка втопила свою дитину, щоб врятувати 30 чоловік, розплакалась і відклала книгу. Дочитувати взяла вже в грудні, і я не плакала аж до кінця книги, поки знову не почалися історії мам, про розлуку з дітьми, про те як їх засуджували, і як після війни вони поверталися до своїх дітей.
    Чи вірити цим історіям вирішуйте самі, але я б цю книгу включила в шкільну програму, щоб діти знали правду, щоб знали як було їхнім прабабусям, і яке то пекло була війна.
  •  
    У війни не жіноче обличчя
    Я починала читати книгу білоруської письменниці Світлани Алексієвич двічі. Бо читалося важко, нелегко, а часом просто нестерпно.
    Книга про війну очима жінки. Книга про жінку, яка виконувала нелюдську людську і часто зовсім не жіночу роботу.
    Книга, в якій авторка здебільшого мовчить, бо говорять сотні жіночих голосів. Вони не просто розповідають про своє нелегке життя на фронті, вони плачуть, згадують і знову переживають жахіття війни. Це прості жінки, навіть часто молоді дівчатка, ще практично діти, які на війні ставали медсестрами, пралями, санінструкторами, саперами, снайперами, кулементицями, кухарками.
    Головним у цій книзі є людина. Маленька людина, яку викинули з простого та звичного життя до епічної глибини величезної історії. Людина з її почуттями, страхом, відвагою та стражданнями.
    Найстрашнішим і найважчим у цій книзі для мене є отой страшний страх та віра, яким були паралізовані люди того часу. Люди, які мовчали, тому що боялися говорити про війну, яку пережили.
    "Спогади — це не жагучий або спокійний переказ реальності, що відійшла назавжди, це нове народжування минулого, коли час повертає назад."
    "Людина більша за війну..."
  •  
    У войны не женское лицо
    Это очень сильная и мощная книга, уникальная в своём роде. Сейчас очень много книг и фильмов про войну, показывающий её с разных сторон. А когда авторка начинала работу над книгой, в 1980-х годах, существовало только одно утверждённое мнение. И она хотела его опровергнуть. Показать, что война - это не только битвы и победы, не хроники сражений и фамилии полководцев, не безликая статистика. Поэтому она выбрала такой способ описания - женский взгляд, интервью с множеством женщин, прошедших войну. Наконец-то они получили шанс говорить, и быть услышанными.
    В этой книге собраны маленькие истории отдельных людей. Быт и досуг на фронте, вонь и холод, то, что принято оставлять за кадром. Что кроме солдат, медсестёр и партизан был ещё "второй фронт": целые роты прачек, поваров, даже парикмахеры, обслуживающие армию. Как не хватало женской формы и белья, не говоря уже о средствах гигиены, как не было отдельно женских землянок и уборных. Как после войны эти женщины прятали свои медали и стыдились военного прошлого, потому что столкнулись с агрессией со стороны тыловых женщин. Те считали их фронтовыми подстилками, которые ушли в мужской коллектив на передовую заниматься развратом и искать себе мужей. Как жили в нищете, но не обращались за пособием по инвалидности, потому что "контуженную никто замуж не возьмёт". Ну и конечно о смерти и горе. Такая непростая тема, такие страшные вещи описаны в этой книге. Но на удивление читается легко, из-за простого и понятного описания. Потому что это не сухая документалистика и не художественный роман. Это рассказы простых людей за чашкой чая, от самого сердца, и прямо в сердце и попадающих.
  •  
    Изнанка войны
    Женщины такие женщины, даже на войне. Они злились что их не брали на передовую и не давали мужской работы, притворялись парнями только чтобы попасть в самую гущу событий. Но в то же время на фронте пытались найти хоть крупицы того, что даст им почувствовать себя красивой, даст снова хоть на немного почувствовать себя женщиной. Женщины с таким рвением шли воевать, но после войны скрывали свою инвалидность, контузию и любое упоминание того что она воевала. Потому что хотели любви, хотели замуж. А кто захочет женщину, которая убивала?! Полно противоречий. Военные женщины это позабытые герои, ведь традиционно считают защитниками только мужчин, в основном мужской половине приписывают заслугу победы над врагом. Хотя женщины прикладывали гораздо больше усилий, шли против своей природы, поднимали вещи которые при нормальной жизни поднять не по силам. Это вроде другого мира, где у человека появляются сверхспособности. Ведь речь шла о выживании, о смерти, о победе над врагом, о будущем для потомков!
    Читала я эту книгу очень медленно, страница за страницей. Это было тяжело, почти на каждый странице тяжело было сдерживать слезы. Потому что много душевного, много боли, много страданий, потерь и разочарований. И для большинства из них война не кончалась до конца их дней, война жила у них внутри в виде потерь и ужасных воспоминаний, в виде душевных и физических травм.
    Выжившие и прошедшие через этот ад думали что людей сплотит то, что было пережито вместе, то, к чему так долго шли. Думали что люди станут добрее, участливее и счастливее. Но увы чудо не произошло...
    Жалею что не прочитала эту книгу раньше, ещё в то время, когда в школу приходили ветераны, когда мы ходили с цветами на парад... Тогда у меня было бы совсем другое отношение и взгляд на этих людей! Я бы намного больше ценила их подвиг, понимала бы гораздо больше чем те сухие факты что излагают в учебнике по истории...
  •  
    У війни не жіноче обличчя
    Всі 400 сторінок книги я прочитала зі сльозами на очах. По-іншому ці історії просто неможливо читати. Книга так відрізняється від тих, які ми так звикли читати про війну. Тут вирують почуття і все, що так притаманне нам - жінкам. Що зрозуміють лише жінки.

    Бо ж лише жінки, навіть вмираючи від ворожих куль, думають про те, щоб бути красивими. Лише жінки на війні можуть виглядати, як чоловіки і стріляти, як чоловіки, але всередині залишатися справжніми леді.

    Книга жорстока, бо правдива. Деякі історії я просто змушувала себе читати. Особливо про дітей. Це страшно. Це боляче. Але необхідно. Бо ж якщо вони змогли пережити все те і побачити на власні очі, ми, їхні потомки, можемо хоча б почути.

    Здавна повелося, що зазвичай ми звикли вшановувати лише подвиги наших прадідів і дідів. І навіть подумати не могли, що багато жінок теж йшли пліч-о-пліч з ними і воювали, а не просто чекали вдома. Багато часу це все замовчувалося ними самими. Бо так було простіше потім виходити заміж, народжувати і жити.

    Жінкам було важче і морально, і фізично, але воювали. Голили голови, одягали штани, шинелі, чоловічі чоботи на декілька розмірів більші, забувши про сукні та підбори на довгих чотири роки. Носили чоловічу білизну. Відморожували обличчя, руки, ноги. Йшли під обстріл з дітьми на руках, ховали міни за пазухою, будучи при надії. І скільки ще всього, що зовсім не є притаманним для тендітної, юної дівчини і жінки.

    І хто після цього скаже, що жінки слабка стать?
  •  
    неймовірна книга
    Читала цю книгу російською, оскільки подарували саме такий подарунок. Спочатку відклала її далеко в бік, бо ж ставлюся не дуже до творів про війну, але коли взяла до рук твір, мене просто розірвало на шмаття. Не дивно, чому авторка стала лауреаткою Нобелівської премії. Книга настільки жива, що неможливо стримати емоції. Читаючи, я неначе переживала всі переживання та відчуття разом із героїнями, у котрих Світлана брала інтерв'ю для своєї книги. Історія вийшла настільки правдивою, правдиво-болісною, що я плакала. Читаючи книгу ревіла, бо ж розуміла, що все там написане правда й оті всі жахи пережили наші бабусі, прабабусі, чиїсь матусі, сестри. Саме тому я певно й не люблю читати книги про війну, бо вони занадто зачіпають за живе. Та ця книга настільки розкриває очі на реальність, що я б рекомендувала її всім! Я навіть після прочитання давала книгу всім своїм знайомим аби ті прочитали та побачили скільки ми всього не знали, бо з нами ніхто тим не ділився, а ми й ніколи не питали. Я почала цікавитися авторкою й знайшла багато інших документальних книг в її доробку, котрі дуже хочу прочитати.
  •  
    У війни не жіноче обличчя
    Як я зрозуміла, метою авторки було написати таку книгу про війну, щоб вона викликала відразу до будь-чого, пов'язаного зі зброєю і смертю. Бо не одне покоління людей виросло на розповідях, книгах та фільмах про те, як героїчно наші співвітчизники показали себе в часи Другої Світової, з яким ентузіазмом вони йшли на бій, з якою радістю вони гинули в ім'я Батьківщини, партії і Сталіна. Проте автор проробила величезну роботу, багато років спілкуючись і листуючись з жінками, що прямо чи опосередковано брали участь в тій війні, щоб показати, що є і інша сторона - не романтизована, а така, де є присутні бруд, голод, недосипання, відмороження, воші, зґвалтування, страшні смерті в бою, тортури, нелюдська фізична праця. Всі ці випробування під час війни змогли пережити радянські жінки. Але найбільше мене вразило, що не завжди вони були винагороджені за ті муки на фронті. І мова йде не про медалі чи ордени, а про людську звичайну подяку і розуміння, що ті жінки йшли на передову ще дівчатками і поклали кращі роки життя за віру в Сталіна та партію.
    Книга страшна. Читати дуже важко. Думаю, таких людей більше немає і не буде.
  •  
    Неизвестная сторона войны
    Великая отечественная война. Все мы с детства привыкли думать о войне как о чем-то великом, героическом, невероятном. Мы изучали продвижение армии по картам, запоминали даты, но не задумывались, что за победой стоят обычные люди.

    Благодаря Светлане Алексиевич, мы можем узнать другую сторону войны, женскую, эмоциональную, чувствительную.
    Воевали не только мужчины, в рядах солдат было много женщин. А ещё медсестры, врачи, прачки, повара, ведь на войне жизнь шла своим чередом.

    Меня впечатлило, что даже спустя много лет женщины боялись и стеснялись говорить правду. О вещах, о страхе, о любви, ведь это "неправильно". Книга написана очень необычно, отрывками из историй самых разных женщин с Ремарка и автора. И так странно... об одной и той же войне абсолютно разные мысли, воспоминания.

    Но книга невероятно тяжёлая. Я читала по несколько страниц, а потом делала перерывы. Беспрерывно читать о такой боли, о страданиях, несправедливости сложно.

    Тем не менее, я поражена силой веры в идею, в победу, в себя тех людей. Не знаю, смогла бы я так самоотреченно жертвовать собой, своей жизнью, не думая о семье, ребенке. Вряд ли, мы другие. Но я преклоняюсь перед солдатами, одержавшими победу. К сожалению, их жизнь после войны была далеко не спокойна.

  •  
    Чудова книга
    "У війни не жіноче обличчя"
    Книги про війну завжди "тяжкі" як мінімум тому що вони про правду.
    Автор починає повіствування з дуже важливого слова, жінка часто асоціюється з милосердям, роллю матері, сестри, дружини, подруги. Но війна змінює це, змінює це положення. Жінці прийшлось стати солдатом, вбивцею, підривником, ворогом і соратником.
    На фронті служило 800 тисяч жінок.
    Чи мало, правда.
    Таким чином ми читаємо книгу від імені жінок які полягли на полі брані. Які багато чим пожертвували, а в перше собою. Ця книга - збірка історій жінок, які пройшли війну та помінялись.
    Книга розповідає як жінки та чоловіки спасали полонених, а коли звільняли Європу, рятували дітей. Ця історія не про командирів та їх заслуги, не про цифри та терміни.
    Ця історія про життя і смерть та любов, зраду та ненависть, підтримку та турботу.
    Багато сумних слів сказано, стільки незвичайних подій відбулося.
    Дуже правильно, що про це пишуть. Не так як зазвичай, про героїчних людей. А ось про таку правду, страшну і сувору.
    Книга однозначно мене вразила, і я впевнена що з часом її перечитаю.
    Раджу!

  •  
    Читати без сліз неможливо
    Я надзвичайно шаную журналістський талант пані Світлани. Так майстерно подати спогади жінок, що пройшли другу світову війну, напевно, ніхто б не зміг. Читати цю книжку дуже важко. Кожна сторінка сповнена болю та жалю. Тому мені довелося читати цю книгу декілька років: буде настрій - і я опаную 3-4 сторінки тексту. Більше не зможу, бо емоції не дають змоги. Скільки ж все-таки жінкам довелося витримати, скільки вистраждати! Молоденькі дівчата, що йшли на фронт захищати Вітчизну. Вони не думали тоді ні про загиблих родичів під час голодомору й репресій, ні про кривавого Сталіна. Вони йшли захищати рідну землю від ворога. Хтось із них повернувся з пораненням, хтось отримав психічну травму, в когось склалося особисте життя, а в когось ні. Але всі ці жінки зробили величезний внесок в нашу перемогу. Й правильно, що про жінок на війні нарешті стали говорити.
    Єдине зауваження особисто в мене - чому видавництво не видало книгу в оригіналі російською мовою? Все-таки переклад може суттєво вплинути на стиль оповіді.
  •  
    Болюча книжка, яку все ж варто прочитати
    Ця книга без перебільшення змусила мене ридати. Читала дозовано, бо чужі життя на її сторінках боліли і пекли. Війна очима жінок не така, якими описують її чоловіки, вимикаючи емоції і роблячи акцент то на окремих рисах характеру, то на власних перемогах чи на ідеї а-ля "за родіну, за сталіна". Жінки взагалі не сумісні з війною, бо призначення жінки давати життя, а не забирати його. Дуже багато історій увійшло в цю книгу, деякі короткі, деякі ні. Але суть одна – у війни чоловіче обличчя, і жінки, йдучи воювати, втрачають зв'язок зі своєю жіночою природою, набувають чоловічих рис як у зовнішності, так і у характері.

    Війна не місце для жінок. Хоч вони й зробили великий внесок у перемогу, але їхні рідні говорили цим жінкам, що їм краще було б загинути, ніж повертатися переможницями. Сором на всю сім'ю, де хоч хтось із жінок воював, бо часто люди вважали, що це військові шльондри, які йшли не воювати, а задками вертіти перед чужими чоловіками. Самі чоловіки, які боронили Вітчизну пліч-о-пліч з жінками, в більшості своїй не хотіли брати їх за дружин, бо не бачили нічого жіночого в людях, які холоднокровно вбивали ворога. Йдучи на війну, жінка втрачала жіночність і здоров'я, а повертаючись з війни – право на жіноче щастя. Ба навіть розповідати про війну не за чоловічим стандартом вважалося принизливим. Як же можна розповідати про те, як від місячної крові штани дерев'яніли і солдати в наступ йшли по кривавим слідам жінок, бо ті не мали достатньо тканини для своїх потреб, коли суть війни – перемога над ворогом?

    Після цих історій війна вже не здається якоюсь рафінованою, а здається більш справжньою і від того відчувається більш гостро, а тому повніше розумієш цінність того, що вона закінчилася.
 
Характеристики У війни не жіноче обличчя
Автор
Светлана Алексиевич
Издательство
Vivat
Язык
Украинский
Год издания
2016
Переводчик
Владимир Рафеенко
Количество страниц
400
Иллюстрации
Нет иллюстраций
Формат
150х205 мм
Переплет
Твердый
Бумага
Офсетная
Тираж
3000
ISBN
978-617-690-568-4
Вес
540 гр.
Тип
Бумажная
Литература стран мира
Литература других стран Европы
Литература по периодам
Современная литература
 

Об авторе У війни не жіноче обличчя