Прочитавши роман Люко Дашвар "Галябезголови" від якого я чесно признаюся був у захваті, вирішив продовжити знайомство із творчістю цієї авторки і тому мій вибір був не випадковим. На черзі стояв роман "Село не люди", який свого часу був дуже популярним і отримав багато відгуків. Отже, як то кажуть, пишу по свіжому, перевернув останню сторінку роману. І ось тут у мене виникли вагання, стосовно вражень від прочитаного. Роман залишив неоднозначне враження. Але про все по черзі. Не люблю спойлерити, але свої враження поділю на дві частини. як би що таке добре і що таке погано. Спочатку почну з того, що не сподобалося і вважаю мінусами роману. Але, наголошую - це моя суб'єктивна думка. Вона як і задум автора має право бути почутою. -Не повірив у безглузду витівку Сергія і Сашка. Якесь дикунство і з присмаком середньовіччя. І саме з неї все і почалося, перевернув життя та долі всього села. Якось не правдиво. -По ходу читання склалося враження, що село Шанівка було наче як безлюдний острів - і сучасна цивілізація для її мешканців - це щось далеке і нереальне, хоча події відбуваються як я зрозумів на початку 2000 років. -Здивували вчинки людей, майже всіх без винятку, включаючи і головну героїню - дівчину Катерину. Їх кидало то у вогонь, то в полум'я. Вони мовби діяли за методом флюгера - куди вітер, туди і ми. Тепер стосовно плюсів і позитиву роману. -"Село не люди" - досить влучна назва, так як передає життя селян у всіх його проявах, як з доброї сторони, так із поганої. Роман характерний та атмосферний. -Сподобалась циклічність історії. З чого почалася історія на тому і закінчилася, тільки вже Катерина зайняла місце сільської ворожки, після довгих поневірянь. -Мова автора теж здивувала у сенсі діалогів та опису побуту мешканців Шанівки. Наче сам побував у селі. Сама історія читається легко і невимушено. Як висновок "Село не люди" залишив двояке враження, але читати можна. Твір має право на своє існування. Чи продовжу читати нові книги Люко Дашвар? Схиляюсь до думки, що все - таки "так", тим паче прочитав, що Дашвар не закінчила історію Катерини і написала продовження.

Книга написана легко і просто, як оповідь життєвої історії з газети чи журналу. Її можна прочитати на одному диханні. У книзі розкривається проблема дівчинки закоханої у старшого чоловіка. Події розгортаються у невеличкому селі Шанівка, де мешкає купка людей, серед яких і сім'я Катерини. Катя, у свої 13 років, закохалась у дядька Романа, якому теж небайдужа. Кохалися вони собі таємно, поки в село не прийшла біда. Хлопці, Сашко і Сергій, хотіли показати дівчатам, які вони "мачо" і закачали собі у члени гарячого парафіну, в результаті один з них помер, а інший не зможе мати дітей. Сашко, який помер, був сином дядька Романа. Катерину почали звинувачувати у смерті хлопця. Тим часом, приїхали в село двоє вчених з Києва, вивчати місцевий курган. Вони злякались озлоблених на Катю селян і довго не затримались. Дядько Роман стеріг копицю, яка була застрахована місцевим фермером. Копицю підпалили навмисне, Роман обгорів і Катя несла його на собі до баби Килини, місцевої знахарки. Але і це не допомогло, Роман пішов слідом за сином. Озлоблені селяни спалили хату Каті, але вона втекла шукати допомоги у Києві, у вченого. Там, бідна дівчина, теж зазнала багато горя і ледве не померла. Катя повернулась в обгорілу Шанівку, але її батьки загинули. Вона оселилась в уцілілій хаті баби Килини, де перейняла її мудрість і дар усе бачити і відчувати.

Я вперто не хотіла читати твори Люко Дашвар, оскільки тема життя українського села та традицій розгорається на сторінках книжок вже багато-багато століть. Хочеться почитати про сучасність, але автори все ніяк не відійдуть від старого. Та не ознайомитися з творами відомої української авторки я не могла. І це було не даремно. Книга вражає своєю відвертістю та розкутістю, наскільки Люко Дашвар вільно розповіла про досить інтимні та особисті речі. Деякі моменти ставили мене у глухий кут і я не розуміла, чи таке взагалі можливо? Але у нашому житті, на жаль, трапляється багато прикростей та непорозумінь. І більшість хибних рішень та вчинків виникає внаслідок неосвіченості. Авторка змусила мене замислитись над однією важливою темою: темою грамотності суспільства. Можна багато говорити про збереження цінностей, традицій, устроїв українського села, але не варто забувати про розвиток, що включає і освіченість (з охопленням якомога більшої кількості інформації та знань). Та вони аж ніяк не є перепоною продовженню того «природного способу життя» селян. Події роману відбуваються в ХХІ столітті, але для персонажів абсолютною нормою є не піти до школи, а натомість поратися в городі. А таке існує й у реальному житті. Нерідко можна спостерігати, як через неграмотність та неосвіченість люди потрапляють у халепи, а в «Село не люди» їх було, ще й лишилося.