Мелвілл сам був китоловом, тому ця книга насичена детальною інформацією на цю тематику і через його досвід - воно не здається зайвим чи розтягуванням тексту. Звісно, книгу можна скоротити дуже сильно і основні події будуть присутні. Проте втратиться шарм, який робить цю книгу унікальною.

"Мобі Дік" - унікальна книга, як не крути. Це основна робота Германа Мелвілла, над якою він довго працював, а кожен читач присвячує їй досить великий проміжок часу, щоб її прочитати. Я довго обходила книгу стороною, бо по-перше не люблю читати про морські пригоди, а по-друге не люблю читати як люди убивають тварин. А саме про це книга. Головний герой Ізмаїл перебивається дрібними заробітками. І от він знову без копійки, і йому пропонують найнятися на корабель. Він так і зробив. І потрапив він на китобійне судно, капітан якого у минулому постраждав від Мобі Діка. І тепер головною метою життя капітана - знайти білого кита і поквитатися. І те, що у погоні за велетнем може постраждати його команда, чоловіку начхати. Книга читається тяжко. Але були цікаві моменти. Сюжет мене зовсім не цікавив, а от всілякі цікаві факти про китів - ось що повертало мою увагу назад до книги. Адже кити це щось просто неймовірне, і дізнаватися про структуру тіла цього створіння, про види та місця проживання - це дуже цікаво. Шкода, що стільки часу люди їх винищували задля своїх мізерних потреб.

Добив нарешті з другої спроби "Мобі Діка", і це була справжня каторга. Не знаю, чи зумів би колись дочитати його до кінця, якби не взяв із собою у поїзд. Це книга свого часу. Я легко можу зрозуміти, чому він став популярним у середині позаминулого століття, але не бачу жодних підстав, чому його варто читати сьогодні. І я навіть не про те, що роман глорифікує китобійців, через яких купа видів опинилася на межі зникнення. Зараз цих героїв ми б назвали браконьєрами. А кити сказали б "So Long and Thanks for All the Fish". Із п'ятистасторінкового тексту сам сюжет займає добре, якщо чверть. Усе інше - це ліричні відступи про цетологію та ліричні відступи до ліричних відступів. Рівень цих ліричних відступів із претензією на науковість якнайкраще характеризує їхній же початок, коли оповідач каже: "деякі вчені вважають, що кити - ссавці, але, оскільки вони плавають у воді, я вважаю їх рибами". Што? Припускаю, що Мелвілл навмисне робить свого героя-оповідача трохи тупеньким, але ж це зараз ми можемо вбити у ґуґлі слово "кит" і дізнатися всю страшну правду. А протягом півтораста років від моменту виходу книги такої можливості не було, і читачі цілком могли сприймати на віру ці "факти". А найгірше те, що ці вставки, звісно, можна було б викинути, залишивши суто історію, але тоді "Мобі Дік" припинив би бути "Мобі Діком": від книги не залишилося б жодного натяку на атмосферу, яку створюють ці роздуми про китів. Втім, погано там не все. Іноді у діалогах та у роздумах "за життя" (ті самі ліричні відступи від ліричних відступів) проскакують дуже дотепні фрази, які значно пожвавлюють оповідь і трохи втамовують непохитне бажання відкласти книгу і забути про неї навіки. І ще мені все ж сподобалось завершення. Якби після такої довгої, марудної дороги в її кінці було б щось інше, це взагалі могло б убити віру у письменство. Так, це повчальна історія про одержимість, але така довга, повільна, нудна, що весь цей урок губиться десь між діжками зі спермацетом, вельботами і бом-брамселями. Якщо перед вами не стоїть задача дослідити американську літературу XIX століття, обходьте цю книгу десятою дорогою. Я попередив.