Книга залишила після себе почуття розгубленості, роздвоєння і половинчастості. Автор спробувала розкрити трегедію покоління, народженого у 60-х, через призму "життя" чи "існування" двох привидів, дівчаток, які разом здійснили самогубство у підлітковому віці і тепер блукають між двома світами, бо потойбіччя їх не прийняло, а реальність не відпустила. Розуміння, що Ляля і Масюня - привиди, приходить майже в кінці книги. До того певні підозри викликають лише думки Лялі - єдиним суцільним потоком, без розділових знаків, великих літер, набір слів та й годі, в які ти намагаєшся розставити коми, крапки, щоб якось вловити суть, та врешті просто читаєш, не вникаючи в написане. Як на мене, то в книзі чогось бракує. Вона здалася мені недописаною. Можливо, з анотації я очікувала історію про покоління 60-тих, а отримала забагато привидів. Не знаю... Та підняті авторкою проблеми надзвичайно гострі й актуальні сьогодні. Але там немає рецептів, як їх подолати, а так хочеться мати алгоритм дій, щоб не заморочуватися, а просто зробити, як книжка написала, і мати спокій. Цитати таки змушена залишити. Вони запали мені в серце: "...діти київської інтелігенції 60-х - це культурний феномен... Це покоління людей, в яких найчіткіше з-поміж усіх інших-дітей 50-х, дітей 70-х, тим більше дітей 40-х і 80-х-виявляє себе синдром "Два Я". Живучи в добу розвиненого соціалізму, вони блискуче грали "юного ленінця", "зразкового комсомольця", "молодого члена партії", знаючи, що це найкращий спосіб досягнути успіху у кр'єрі. Ніхто - ні діти 50-х, ні діти 70-х, ні, тим більше, 40-х і 80-х- не зневажав цієї ідеї більше від них і ніхто так цинічно не експлуатував цю ідею заради власної користі. У цих людях - саме через те, що вони були народжені в 60-ті роки і саме в Києві, епіцентрі духовного відродження, - волелюбність і природжена багатовимірна обдарованість виявилися більшою мірою, ніж в інших поколіннях, тож саме тому в зрілому віці, який збігся з початком ринкових відносин, їм найлегше з-поміж інших поколінь було виплисти на поверхню, вирахувати траєкторію стрімкої течії змін і досягти персонального успіху. Проте, хоч і видавалося, що ці люди досягли всього, про що може мріяти людина, друге "Я" цих людей було глибоко травмоване. Й тому вони один по одному гинули за дивних, а часом трагічних обставин" "...поколінню, народженому в 60-і, батьки суворо забороняли порушувати священні узи моралі, однак ми їх порушували, причому в найрадикальніших формах. Молодість наша бурхлива, любовно-барокова, ми скуштували її сповна, саме тому наше покоління сьогодні вже нічим не здивуєш. Поколінню 70-х батьки вже все дозволяли, і вони пірнали в свободу любовних утіх, проте це вже було не те, не таке солодке і збочене, як заборонений плід любові дітей 60-х. Покоління 70-х любить розкуто, але досить просто. В них немає барокової фантазії й ризикованості Адама й Єви. В них усе просто, відкрито й правильно. Поколінню 80-х вже усе дозволено, адже їхні батьки народжені в 60-і, проте їм уже нецікаво. Це досить асексуальне, в порівнянні з дітьми 60-х, покоління. Це не значить, що вони заперечують секс. Просто є купа інших буржуазних утіх-і секс у них не на першому місці. Щоправда, це схема для київського сітізена. Що ж до провінції, то тут часові рамки зсунуті назад." "Мені інколи здається, що відмінності між Великою Україною і Галичиною лежать на біохімічному рівні: ми їли різну їжу. Ви їли польську їжу, а ми українську!"