Ключі Марії

Вражає не тільки сюжет, а й спосіб його втілення тандемом двох сучасних українських письменників Андрія Куркова та Юрія Винничука...
Пригодницькі мандри на підігнуті старовинної легенди не лишають сумніву у читача щодо їх дійсності. Мандруючи відтвореним авторами світом, мимоволі помічаєш, що перші сто сторінок швидко минули, а захоплення книгою не відпускає, настільки простою та легкою до сприйняття вона є.
Події легенди, що перекликаються у декількох часових просторах (стародавні часи, часи другої світової війни та сьогодення), чимось нагадують замки на дверях, універсальним ключем до яких є самі герої, справа лише в тому, що відкрити ці двері в один і той самий спосіб неможливо... В решті решт ключ єдиний у всі часи – це душа народу, сповита та відроджена у любові, й відповідно, чим вона чистіша тим більше шансів на світле майбутнє.
Й світло це треба оберігати, гартуючи власний дух, адже саме любов підтримує нас на важкому життєвому шляху, і саме вона дивним чином змінює героїв книги, даючи наснаги та сил у майбутньому…
Автори наче підкреслюють, що істина єдина незалежно від часу, а от життєвий шлях залежить саме від прагнень людей...

Загальне враження – чудовий пригодницький розважальний екшн на одне прочитання. З 570-ма сторінками я впоралася за три вечори. Можна сказати, проковтнула. Бо це читання просте і невимушене, додаткової роботи душі не потребує. Одне слово – відпочинкове. Цілком відповідає вказаному жанру. Написане якісно і у кращих традиціях аналогів від Дена Брауна. Любителі останнього точно не розчаруються, але нічого нового й не вичитають, крім того, що події відбуваються у проукраїнському середовищі.
Маємо три часових виміри: 1111 рік, 1941-й і 2019-й. Три трійки головних героїв, які проходять схожі випробування залежно від антуражу історичних реалій, кожна у своєму часі. Купа деталей. Чорна археологія. Чорні бухгалтери. Чорні ходи й підворіття. Шпигуни. Історики. Одні переховуються, інші самі шукають. Тамплієри. Галицькі хрестоносці. Артефакти. Святий Ґрааль. Німці. НКВС. Єрусалим. Київ. Львів. Краків. Греція. Відчувається, що автори опрацювали неабияке теоретичне тло, щоб все це зв’язати у один квестовий вузол. Хто поганий, хто хороший – не зовсім ясно майже до кінця, але автори змушують симпатизувати месіям з їхніми функціями, яких ті не обирали. Закрита зрозуміла кінцівка.
Фабула ґрунтовна і пропрацьована. Крізь рівне й щільне полотно постійних пригод завдяки паралельному сюжетному плану і невеличкому обсягу глав, що перемикають читача у різні епохи, читач ніби весь час на одній хвилі.
Оскільки для об’єктивності відгуку треба трохи поприскіпуватися, знайшла такі «мухи», які не роблять погоду твору, але дратують мого внутрішнього цензора: 1) Особисто я відрізняла частини тексту, написані різними авторами, хоч мовна стилістика досить рівна. Подеколи було відчуття, що Курков писав російською, Винничук перекладав, а коректор потім ще й не звів відмінки, і це виглядало «не комільфо» (с.350, 462, 492). Або словосполучення «відбірна українська» у значенні вишукана. (с.105) На моє вухо добірна українська – звучить природньо, а відбірними можуть бути матюки, хоч СУМ не проти, але ж не СУМом єдиним. Подивувало, що у 1941-му персонаж вжив жаргонне слівце «забембати» у сленговому ж його значенні. (с.470) 2) Автори такі цнотливі, що слово сосок, той що частина груді, не вживають. Натомість пиптик – чи не на кожній сторінці. Оскільки за сюжетом без нього ніяк, складається враження, що вони соромляться анатомічної назви. 3) Сучасні герої їдять суцільно пельмені і вермішель, п’ють каву літрами і запивають алкоголем теж без міри. Точно як у творах Лук’яненка, який не актуальний вже понад чверть сторіччя. Якщо треба було показати холостяцький нерозважливий побут, то 25 років тому так воно і було, може. А у подіях 2019-го молода людина у Києві має необмежений вибір готових витворів кулінарії, від дієтичного харчування до Макдоналдсу і шаверми на кожному розі, яка і то менше б в очі впадала, ніж пельменний штамп. 4) На кількох сторінках було місце дискурсу щодо жінок у літературі, передовсім у поезії, настільки яскраво виписаний, настільки відмежований від сюжету, що цю думку я приписала не героєві, а конкретному авторові. Позаяк з нею не згодна, матиму довічний відповідно асоційований приклад опису гендерної нерівності й чоловічого шовінізму. 5) Дивно бачити кирзову російську в українській транслітерації. (с.104,115) Усі знають, як це пишеться мовою оригіналу. Якщо вже треба, знесли би переклад на кінець сторінки, хоч очі б не чіплялися. 6) Хибодруки (8 шт.) – багатенько для видавництва такого рівня, якщо врахувати, скільки ще я не побачила. Економія на кваліфікації коректора – очевидна хиба, що псує репутацію видавництва. Для твору це дрібниці, але мені важливо, щоб читачів поважали. Вони – не найслабша ланка для вашого продукту, бо голосують грошима.
Взагалі... коли якісне жанрове українське – треба порадіти!

Що буде, якщо два культових письменники зберуться разом та вирішать писати книгу? О так, вийде або щось дуже захопливе, або повне фіаско. Але якщо це Юрій Винничук та Андрій Курков - результат буде приголомшливий!
Ключі Марії - це захопливий пригодницький роман, який занурить читача і в сучасний світ чорної археології, і в часи Другої світової війни та переслідування української інтелігенції, і в часи Хрестового походу 1111 року. Таємниця чарівної Діви, за якою полюють у всі часи поволі привідкриває свою завісу перед читачами. І сторінка за сторінкою продираєшся крізь незвичні пригоди, поволі починаєш розуміти хто є хто, і що ховається за дверима, які повинна відкрити Марія.
Тут є все - вірність, дружба, зрада, історія і навіть трішки містики. Читається легко та невимушено, хочеться пошвидше дізнатися, а що ж насправді діється. І навіть часові перескакування у різні епохи не дратує. Чарівна легенда, яка втілюється у життя захоплює не лише хороших героїв, а й негативних персонажів. Проте добро завжди мусить перемогти, будь-якою ціною. Тож однозначно, це хороша книжка!