Розриваюча книжка. Читати спокійно неможливо незалежно від того, чию історію читаєш – типового «совка» чи людину сучасних поглядів. Людські долі, якими пройшовся каток історії. Це завжди цікаво і завжди болюче. Історії радянських людей, які не можуть пристосуватися до реальності без союзу, бо там їм було добре, бо там вони були як всі і не відчували себе на обочині життя, і історії людей, які вважають союз злом, бо так чи інакше або постраждали від нього або задихались в його тісних обіймах. За розповідями тих, хто жалкує за «совком» і тих, хто радіє, що він канув в минуле, яскраво проявляються людські типажі. Сум за союзом переважно у тих, хто не зміг пристосуватися до вільного життя, хто не був навчений самостійно за себе відповідати і пробиватись, хто розраховував, що все буде добре відразу і для всіх. Читаєш історії цих людей – і відчуваєш жалість вперемішку із зневагою. Ці люди – дорослі діти, які не вміли, бо не були навчені, самостійно за себе відповідати, за них мала вирішувати держава і вони ностальгують за тим часом, коли всі були однакові, коли за всіх держава все вирішувала і було ясно, що робити і хто винен, і що всі цю державу боялись. О, це типовий меседж багатьох «совків»! «Щоб боялись!» Всю книгу можна охарактеризувати фразою одного із співрозмовників Алексієвич: «Минуле для одних – скриня м’яса й бочка крові, для інших - велика епоха».

Давно мріяла придбати цю книгу. Я сама народилася в СРСР, прожила всю "перебудову", на моїх очах пішла в небуття ця країна. Перед тим, як піти до першого класу школи, я бачила Єльцина на танку й не розуміла, чому по телевізору показують "Лебедине озеро". Світлана Алексієвич подає інтерв"ю з людьми, які жили в ті часи "перебудови" й які стали жити за незалежності. Читати подібне важко, щодня в мене сльози на обличчі. Не більше, ніж 20-30 сторінок - більше Ви за раз не здолаєте. Кожне інтерв"ю - окрема історія, сповнена болю. Тут є й щирі комуністи, які готові були померти за ідею, й ліберали, які вважали, що Росії та пострадянським країнам слід іти лише на Захід; це і жінки, і чоловіки. Та й сама авторка, батьки якої були комуністами. Що таке "радянська людина"? Чи існувала вона? Чи є досі? Чи належить Світлана Алексієвич до "радянської людини"? Та й сама я чи належу? Відповіді на ці питання можна знайти, прочитавши всю книгу. Яким би не було ставлення в сучасників до "радянських людей", варто визнати, що це був соціальний феномен, який слід прийняти. А хороший він чи поганий - кожен має зробити висновки самотужки.