Ця книга мене просто неймовірно вибісила. Серйозно, тут дратували буквально всі герої. Майже всю історію займає нескінченне ниття головних персонажів, але найбільше “порадував” головний герой. Він постійно жаліє себе, зациклюється на своїх травмах, але при цьому взагалі нічого не робить, щоб хоч якось із ними впоратись. Просто сидить і методично руйнує власну кар’єру через жалість до себе. Окремо бісило його ставлення до молодшої сестри — складалось враження, що йому взагалі начхати на всіх, окрім себе самого. І книга навіть не намагається нормально пояснити його поведінку: якщо він так сильно страждав за колишньою, то чому паралельно продовжував усі ці тусовки й безвідповідальні зв’язки? Ну і фінал мене добив остаточно. На зраду головного героя просто заплющили очі, головна героїня буквально за секунду все пробачила, а “виправдання”, які видавала її подруга, звучали просто абсурдно 🤦‍♀️ Це саме та пара, на яку дивишся й думаєш: та вам не другий шанс потрібен, а терапія окремо одне від одного. Найсумніше, що перша книга мені справді сподобалась. Але після другої я майже впевнена, що цикл продовжувати вже не буду.