Корейська література не є звичною для нас, що логічно. Але книга справила хороше враження, яке з часом покращується (початкова оцінка з 2 піднята до заслуженої 4).

Вибачте, але я закинула десь на чверті. Я люблю гарно написаний текст, але тут за деревами не було видно лісу. Продираючись через мереживо красивих метафор, я так і не змогла вхопитися за сюжет. Можливо не вистачило читацького досвіду, або просто не моє.

Ти коли-небудь пробувала ходити в ранкових сутінках? У ті години, коли крокуєш крізь холодне повітря, ставлячи одну ногу перед одною, гостро відчуваючи тепло й ніжність людського тіла. У ті години, коли блакитне світло просочується з усіх матеріальних речей навколо, дивовижно проникаючи у твої очі, щойно позбавлені сну. На відміну від «Вегетаріанки» — це чудовий ніжний твір, він не такий дивний, шокуючий та інтенсивний. Тут ми спокійно спостерігаємо за появою близькості між двома людьми, які загубились у своїй німоті та темряві. «Уроки грецької» — це щось нове — поетичне та філософське, воно переплітає історії жінки, яка несподівано втратила здатність говорити, з історією чоловіка, який поступово втрачає зір. У творі є чудові образи, і, незважаючи на відсутність особливого сюжету, є захопливі мізансцени. Авторка спонукає нас до роздумів та дослідження парадоксів мови, почуттів, людського зв’язку і близькості. Я думала про те, як шалено складно людям часом повністю зрозуміти одне одного (або зрозуміти, що саме мається на увазі, не інтерпретуючи це на свій лад) — за допомогою мови, за допомогою голосу — але з іншого боку без мови та голосу залишається лише покладатися на вираз обличчя, дотики, читання по губах та мову жестів. І в цьому є якась своя тиха приємність. Це дає надію, що поки ми «дихаємо» —тобто поки ми живі — ми благословенні знайти хоча б одну людину, з якою ми можемо поділитися своїм болем — нашою темрявою, створити зв'язок, який заспокоює, дарує безтурботність, розкриваючи справжню цінність дружби, гармонії та близькості. Вкінці мені здалося, що персонажі книги були створені письменницею для того, щоб запропонувати метафори: відчуженості, надмірного самоаналізу, відірваності від соціуму, зв’язку з навколишнім і врешті спільності. Двоє головних героїв залишаються дещо недосяжними для нас, незважаючи на час, який ми проводимо поруч із ними. Світ (розмитий чи чіткий) та мова (жива чи мертва) є ядром цього роману, що робить його інтелектуально та стилістично захопливим. Мені здається, що я можу говорити про цю книгу дуууже довго, бо це було просто надзвичайно чуттєво та зворушливо, але, боже, це ніби підводна течія відчайдушного людського смутку… Якби ж то вона могла намалювати карту маршруту, яким колись текли її сльози. Якщо сніг — це тиша, що падає з неба, то злива, либонь, нескінченне речення. Те, що ми називаємо життям, ніколи не має стати чимось, що просто терплять.