Як і більшість творів Оскара Вайльда, «Злочин лорда Артура Сейвіла» має іронічний характер. Люди наприкінці ХІХ ст., до слова, так само, як і на початку ХХІ, мають наївну схильність вірити по-перше у «святу халяву», по-друге в усілякі провісницькі дива. Якщо вірити Вайльду, забобонні фаталісти з високого англійського товариства — це неорана нива для шарлатанів та пройдисвітів. Задля розваги гостей господиня дому вирішила запросити хіроманта. Коли черга доходить до молодого лорда Сейвіла, провидець, як і личить справжньому пройдисвіту, зображає переляк і зловісно відмовчується. Так що враженому лорду нічого не лишається, як пообіцяти хіроманту щедру винагороду, аби той відкрив «правду». Правда ж страшна: доля призначила Сейвілу вбити людину. Тож лорд вирішує «логічно», якщо така воля провидіння, хай буде так, треба тільки підшукати підходящу жертву. Він навіть дещо відтерміновує власне весілля, щоб його майбутня дружина не постраждала від наслідків. Найгірше те, що лорд Артур абсолютно впевнений, що чинить правильно, адже вбивство визначене долею, тож яка його провина? Як би автор не намагався насмішити читача, попри гумор та славнозвісну іронію Вайльда, залишилося стійке враження: перед нами справжній психологічний трилер.