Ще в дитинстві, а потім і в юності довелось мені перечитати оповідання А.Гайдара «Гарячий камінь». Я, не зрозумів тоді двох речей:

— Як Івашко міг викотити на гору камінь, такий гарячий, що Гайдар, економлячи сірники, припалював об нього цигарку. І друге:

— Чому старий, понівечений життям інвалід, не розбив-таки ту каменюку щоб омолодитися?.

Ну, перше я і досі не розумію, тим більше, що раз каменюка сама собою нагрівається до «451° по Фаренгейту», мабуть там відбуваються якісь ядерні процеси з випромінюванням радіації, і краще обходити її десятою дорогою, а не просити дитину закотити ту каменюку на гору…

Але казка є казкою, не сперечаюсь. Нехай.

А от, друге став розуміти вже в дорослому віці; скоріше за все, той гайдарівський інвалід пишався своїми ранами, бо слугували вони йому якби індульгенцією від репресій і він мав можливість закінчити свій життєвий шлях в колгоспному садочку серед людей, що оточували його теплом і повагою.