Вау, книга просто супер! Мені особливо сподобався початок і кінець, цікаво спостерігати в короткій формі настільки розкритих персонажів, події відбуваються досить динамічно. Книга залишає приємний післясмак, це і правда маленькі страшні казки, я би порівняла із казками братів Грим або іншими казками народів світу в їх оригінальній формі, де є трохи магії, трохи добра і трохи зла і все це змішано в оповідках. Це, мабуть, книга, яка найбільше мені запам’яталася і сподобалася із 20+ прочитаних книжок цього літа. Я і сама не розумію, чому, але залишила по собі враження і особливий настрій.

Назва книжки була не те щоб багатообіцяючою, але наштовхувала на думку, що у ній будуть певні моменти, важливі й трагічні для усієї країни. Лише прочитавши до кінця, раптом усвідомила, що єдине, що в цій книжці було страшного – це те, що вона ніяк уперто не бажала добігати кінця. А сил витримати безпросвітну печальку, якою всіяна книга –ще треба постаратися. Хоча щоб сказати, що страшно, то ні. Швидше у мене до авторки залишилися десятки питань. Наприклад, у першому оповіданні вона описує, що дівчинка, яку вдочерили і ростили як сина, коли на їхню землю нападає загарбник, віддається загарбнику. Ці дії мені зовсім не зрозумілі. Ні дії батьків (по-перше, рано чи пізно оприявниться стать їхньої дитини, по-друге, якою ж ненавистю треба палати до своєї землі, щоб віддати на поталу чужинцям). Та цікавішим є продовження цієї історії в третьому оповіданні, де розповідається про Латіфа – хлопця, з яким злигалася Лале у першому оповіданні. Він мав друга, у нього закоханого, і згодом привіз Лале з війни, але нікому не сказав, що це дівчина, представивши її як свого зброєносця. Врешті з часом через неї виникають у війську скандали, і цей друг вирішує, що зробить усім краще, якщо уб’є призвідця їхніх чвар. Як на мене, ці два оповідання яскраво розкривають два моменти: 1) Видавати когось за того, ким він не є, ні до чого хорошого не призводить (Лале хлопчик в сім’ї, Лале-зброєносець у їхньому війську); 2) зображені персонажі – яскравий приклад твору, коли жертви є, а пожаліти і немає кого. Перш за все тому, що там і не розкрито, ким саме був Латіф. А то була б можливість ненавидіти його військо. Але безіменних просто лінь жаліти. Названих батьків Лале не шкода – надто вони позбиткувалися над нею. Дурника, який був закоханий у Латіфа? Ну, так на те він і дурний. Хм. Найбільше сподобалося оповідання «Лалібела». По-перше, цікаво було дізнатися про ікону чорної Богоматері, тобто я знала, що в тій же Ефіопії християнство, але ніколи не задумувалася про їхні ікони. Тому було дуже цікаво прочитати про те, як до неї поставилися в українському храмі. Катерина Калитко дуже гарно пише, її письмо густе й наповнене. Однак подекуди чогось не вистачає. Можливо, власне, завершеності. Здається, у текстах елементарно не вистачає крапок.

«Землю загублених» Катерини Калитко я хотіла прочитати вже давно. Книга отримала кілька літературних премій, а відгуки про неї лише хороші. Після прочитання я розумію, що всі позитивні відгуки про цю роботу – цілком заслужені. Вже з першою сторінки читач потрапляє у зовсім інший світ. Спробувати здогадатись, де саме та в який час відбуваються описувані письменницею події – це лише шкодити собі. В цю оповідь просто варто зануритись, не шукаючи жодних вказівників, і наприкінці подивитись, куди вона тебе принесе. Ця книга – це збірка оповідань, і деякі з них пов’язані між собою. Одні явно, інші – не настільки, і лише дуже уважний читач зможе вловити це. «Земля загублених» - це книга, яку могла написати лише українська письменниця (так-так, саме письменниця). Є в цій оповіді щось і від Софії Андрухович, і від Тані Малярчук. Водночас це цілком окрема, самостійна книга, яка не повторює жоден інший твір, а лише продовжує традицію. Читати «Землю загублених» треба уважно, інакше можна упустити смисли, які вклала туди авторка.