Отже, з Вербером у мене уже давно міцна дружба і любов, прочитала його все, ще в російських виданнях Ріпола і тепер дуже щаслива, що з'являються переклади українською. Вербера потрібно відчути, і щоб зробити це варто починати з його раніших праць, наприклад "Танатонавти" (це перша частина славнозвісної "Імперії ангелів"), "Мурахи", "Отец наших отцов", "Последний секрет", так як це краще розкриє стиль автора. Я ще в університеті підсіла на нього почавши якраз таки з "Імперії" а потім книга за книгою прочитала всі можливі переклади. Щодо "Завтра будуть коти" - це не найсильніший твір автора, можливо дається взнаки велика перерва у творчості і останні світові події, які його засмучують та впливають на творчість. Сам Вербер дуже цікава особистість - він своєрідний аскет, філософ, в нього раніше був домашній мурашник а потім з*явилась кішка (яка і послугувала натхненням для цієї книги). "Завтра будуть коти" - це цікавий твір в якому Бернар розглядає ідею набуття можливості тварин контактувати з людьми, конкретно - котів. Стиль твору притаманний автору: філософія+цікаві факти+ наукова фантастика+ гумор. В цій книзі все закручено та осмислено, я думаю, що фантастичність цих ідей справа часу. Мені сподобалась книга, сюжет цікавий, ідея дуже актуальна, є промахи звичайно але якось мені не зіпсували враження. Хочу відзначити дуже круту обкладинку, яка неймовірно передає ідею та дух книги. Чекаю на продовження:)

Перше знайомство з Вербером. І останнє. Розповідь ведеться від самозакоханої кішечки Бастет, яка (що би Ви подумали?) гадає, що люди - котячі слуги, що вона вся така найкраща ну і так далі. Їй ні з того, ні з сього захотілось налагодити спілкування з різними видами. І тут виявляється, що по сусідству живе кіт Піфагор - продукт лабораторних дослідів із usb-виходом у голові, який все знає і наставляє її на шлях самопізнання. Паралельно у нас війна, насилля, чума і вимирання більшості живих організмів. І от розумник Піфагор разом з Бастет, яка, виявляється, є котячою шаманкою (що??) і може спілкуватись з такими ж людьми (???) беруться рятувати світ. Казочці кінець. На протязі всього твору мене дивувала нелогічність автора, що проявлялась у багатьох моментах. Зокрема, на початку наша Бастет нічого не знає, але от Піфагор всього лиш роз*яснив їй події, за якими вона спостерігала вранці з вікна, і от вона вже все розуміє. Чи, наприклад, вона не знає, що таке телевізор (для неї це якась плита з зображеннями на ній), але знає, що смартфон - це смартфон. Чи, наприклад, коти відкрили банку з ікрою, але от з горошком вони відкрити не можуть, лапи не ті. І таких моментів повно. І на кожному такому моменті я хапалась за голову. Ідея цікава. Pеалізація - нікудишня. Обожнюю котиків (це, однозначно, вплинуло на покупку цієї книги, каюсь), але мене так дратували наші "головні герої" та вульгарний гумор. Про сцену кохання Бастет і Піфагора "по-людськи" взагалі мовчу. Це було навіть мерзенно. Якщо я правильно зрозуміла, то у Вербера всі книги схожого плану. Хватить з мене його творчості :)