Я теж, напевно, як і багато хто з читачів, спершу подивилася фільм, де Бред Піт просто вбив своєю класною грою. І, звісно, що подібного очікувала од книги. Але… Вся історія про Баттона - це звичайнісіньке оповідання про героя Америки другої половини 19 - початку 20 століття, що живе за часів громадянської війни, війни з Іспанією, в якій бере участь, Першої світової. Сценаристи взяли геніальну ідею і надали їй сучасного вираження. Саме ж оповідання є більше сатиричним, принаймні так спершу здається: дідусь, що вміє розмовляти, курить сигари, на зріст немаленький, - оце те немовля, яке народилося. Звісно, що смішно. А потім це немовля молодшає, стає нібито веселіше. А от наприкінці оповідання всі веселощі зникають, бо попри магічне народження, смерть не обманути, і вона забере кожного з нас, як забирає Баттона, хай навіть в образі маленької дитинки. Фільм - про кохання, книга - про неминучість змінити біологію, хай навіть спершу здається, що можна.

Перед купівлею данної книги зверніть увагу, що ніде не вказано, що це збірник творів, а не виключно книга "Загадкова історія Бенжаміна Баттона". Сама історія складає 33 сторінки, що стало для мене повним розчаруванням. Ви також можете бути розчарованими, якщо читаєте книгу після перегляду фільму, тому що 33 сторінки розповіді взагалі не передають такої ж кількості емоцій як фільм. Уже на десятій сторінці ви будете на половинні життєвого шляху Бенжаміна, тому на якісну передачу емоцій можете не розраховувати.

Хіба не так насправді? Ми народжуємося маленькими зморщеними створіннями, на личках яких читається вся мудрість Всесвіту. А помираємо безпорадними, наївними стариганами, і дякуємо Богу що пам’ятаємо, хто ми взагалі є (але ж і тут має пофортунити – хвороба Корсакова чи Альцгеймера може відібрати й це). Хіба ми не несемо тягар інакшості на світанку та на заході нашого сонця-життя? Спочатку нас не розуміють батьки, а потім – діти. І ті, і ті вважають нас телепнями. Можливо, заслужено? Джазовий період в літературі, так як і у музиці, захоплює кожну нотку твоєї душі, не залишаючи після себе байдужих. Ти або любиш його, або ж обожнюєш. Те саме можна сказати і про Френсіса Скотта Фіцджеральда, яскравого представника «втраченого покоління». Біографія цього видатного творця така ж бурхлива, як і все в ту епоху: бідний аристократ пробивається своїми силами до кращої долі, зустрічаючи на своєму шляху вірних друзів та бурхливе палке кохання. Страх перед війною ще живе у серцях народів, проте відчуваються порухи десь поза душею, що обіцяють ще страшніші етюди бога Марса, ще глибші ріки крові… Отже, не дивно що весь твір просякнутий такими гострими метафорами та метаморфозами. Якщо ви переглянули фільм, були зачаровані його атмосферою та чуттєвістю, а тепер, не взмозі відпустити образ Бреда Пітта чи Кейт Бланшетт, взяли цю книгу щоб насолодитись цим знову – ви страшенно помиляєтесь. Адже дане оповідання і його екранізація – це немов протилежні полюси, проте обидва є прекрасними витворами мистецтва