Чим мені дуже подобаються книги Старка – що вони просто про складне. Від імені дитини все виглядає по-іншому, ніж у викладенні дорослих (не «правильно» чи «не правильно» - а саме по-іншому). Історія, здавалось би проста, – дідусь хлопчика лежить у лікарні, він дуже тужить за померлою бабусею, син (батько хлопчика) періодично навідує його, але вони різні – дідусь грубий і нетерпимий (насправді більш вдавано), батько спокійний та поміркований. Дідусь розуміє, що він хворий, але дуже хоче іще раз поглянути на свій будинок, тужить за ним і хлопчик вирішує, обдуривши батьків і медперсонал, викрасти його на вихідні щоб звозити додому. Викрасти, бо розуміє, що батько на таке ніколи не піде, адже дідусь у поганому стані. Батька з точки зору дорослої людини цілком можна зрозуміти – адже це дійсно небезпечно для літньої хворої людини, яка заледве ходить, така подорож. Але дитина, на відміну від дорослих, сприймає все на емоційному рівні – вона не думає про небезпеку, вона думає про емоційну складову. Дуже хочеться – треба спробувати. А небезпека – так, вона ніби є, але… надіємось, що пронесе. Дідусь радо погоджується на таку авантюру і разом з хлопчиком та його другом-пекарем вирушає на вихідні машиною, а потім катером до своєї домівки на горі, на яку важко і заледве піднімається. Вихідні проходять чудово, і вони благополучно повертаються додому. Хлопчик вирішує збрехати батькам, що він був на тренуванні футбольної команди, але несподівано каже правду – що возив дідуся додому, і якраз тут батьки йому не вірять, кажучи, що це брехня, бо насправді такого бути не може. Складається враження, що це своєрідна захисна реакція батьків – батько здогадується, що, в принципі, таке може бути, але відкидає геть таку думку, бо ж тоді виходить, що він не розуміє власного батька і занадто (як зараз здається, коли все пройшло добре) турбуючись за нього позбавив його останніх радостей життя. Хлопчик під тиском погоджується, що про вихідні дідуся він збрехав. Всі продовжують провідувати дідуся в лікарні, поки той не згасає, але хлопчик це сприймає спокійно, тільки зі смутком, бо розуміє, що той пішов туди, де дуже хотів зустріти свою дружину. Я не знаю, який чіткий висновок можна зробити з цієї книги не знаю, як питають в школах «що цим хотів сказати автор?» ,бо думки в голові метушаться і не можуть зібратися в чіткий ланцюжок: то ніби в захваті від хлопчика, що він так зійшовся з дідусем і так додав йому фарб життя, то певна скептичність що дитина не усвідомлювала можливих негативних наслідків такого вчинку і добре, що все так минулося, то якісь метушливі думки про стосунки в сім’ї – це дідусь і батько хлопчика такі різні, що їм навіть немає про що говорити, а хлопчик з дідусем стали гарними друзями… Єдине, що я можу чітко сформулювати хоча б собі – що книга дуже гарна, що вона зачіпає, що вона легка… І так, я б сказала, що хлопчик подекуди здається більш дорослим, ніж самі дорослі і більш досвідченішим щодо життя. І хоч книга закінчується смертю дідуся, від цього не стає сумно, а сприймається як логічний порядок життя.

Перше, на що звертаєш увагу, коли береш книгу до рук - це неймовірної краси ілюстрації. Вони наскільки прекрасні, що просто диву даєшся, які талановиті люди є у нашій країні. Обкладинку та ілюстрації до книги створила молода художниця, ілюстраторка Марія Фоя. Малюнки прекрасно передають атмосферу норвезької природи, прохолоди та деякої похмурості, меланхолійності, але, разом з тим, чогось безкрайого, вільного, справжнього... А сама історія - така душевна, така щира, чесна і зворушлива. Це продовження книги "Мій друг Персі, Баффало Білл і я", і у ній ми продовжимо слухати про пригоди хлопця Готтфріда та його дідуся. Ця історія щемка. Вона про дружбу, для якої не важливі ні вік, ні обставини, ні що не будь інше. Вона про самотність, про помилки, і про любов. Теж, таку, яка не має ні кордонів, ні умовностей. Яка робить нас людьми. Ця історія тепла. Справжня. Тут немає ідеальних, досконалих персонажів, тут є Люди, як вони є. Малий, яких хоче допомогти діду, який справді його любить і не боїться заради нього навіть збрехати батькам. І дідусь, який бачить у внуку своє відображення, який хоче виправити якісь вчинки і зрозуміти мудрі істини. Прекрасна книга. Раджу читати її усім.

Захоплююсь Старком – як йому удається настільки просто і легко писати про такі складні речі. Дійсно ніби дитина оповідає – спадає вся доросла мішура, всі нашарування дорослого життя «можна - не можна», «прийнято – не прийнято» і все стає простим і очевидним. Сюжет книги досить звичайний - у хлопчика дідусь перебуває в лікарні, бо після смерті бабусі став почувати себе набагато гірше, сумує за нею, і хлопчик допомагає дідусеві втекти на вихідні до його дому – щоб іще раз побачити домівку, яку той будував сам і в якій був щасливий, щоб забрати останню баночку звареного бабусею варення і щоб померти щасливим. Хлопчик не каже своїм батькам правди щодо планів відвезти дідуся на вихідні до його дому, бо знає, що ті не зрозуміють і заборонять – дідусь погано себе почуває, його не можна турбувати. Тому коли хлопчик питає дідуся, чи погано брехати, дідусь відповідає геніальною фразою: «інколи брехати – це єдиний спосіб сказати правду». І в тій ситуації воно так і є. І від простоти важких життєвих моментів, від простоти викладення таких складних людських почуттів відчуваєш якийсь щем по прочитанню книги. Написано це без різних високопарних слів і повчань, без страху про те, що там, після життя, без нашарування цивілізаційних умовностей – просто, як є. Книга дуже світла і дуже потрібна – з тих книг, які повинні бути прочитані дітям чи дітьми обов’язково.