Знову на радарі книжка Сергія Жадана. Цього разу це збірка поезії «Вогнепальні і ножові». Збірка видана ще 2012 року, але руки дійшли до неї тільки що. Книжка складається з п’яти розділів. Почитавши перший розділ, і він був такий важкий, навіть токсичний, і називався він «Опіум», ну думаю недарма така назва. Це почало трохи розчаровувати, але читаємо далі. А далі був розділ «Апостоли», відчуття трохи легші, але це ще все одно не той Жадан, котрого я люблю читати. І ось в середині книжки в розділі під назвою «Фляга», я зрозумів, що це те, що потрібно, і почав кайфувати, вірш за віршем, стрічка з стрічкою, романтика переплітається з болем, життя із смертю. Настає розділ №4 «Камені», розділ наповнений описом міста, міста дуже близького автору. В певному моменті, я собі подумав, що книжка хороша, але весь час чогось не вистачає, і це щось з’явилося в розділі «Коментарі». Жадан філігранно розповідає історії про злочинців і апостолів, і жінок, тексти короткі, але наділені цілющою властивістю заспокоювати, властивістю навіювати насолоду і умиротворення. Книга виконана якісно, друк, як для КСД теж хороший.