То що таке Вітчизна і як її віднайти? Часто можна почути, що в людини особливо гостро виникає бажання віднайти свою Вітчизну лише тоді, коли вона її полишає. Щось подібне трапилося і з авторкою цього графічного роману Норою Круг. Народилася вона у 1978 році в німецькому місті Карлсруе і потім емігрувала до Сполучених Штатів. Лише живучи і Брукліні вона зрозуміла, як мало знає про своє минуле, про свою родину, про свою країну. І Нора вирішила цю ситуацію виправити. Вона здійснила кілька поїздок до Німеччини і провела справжнє розслідування про своїх пращурів. Так уже сталося, що через непросту історію тієї країни, багато про що було неприйнято говорити, багато що замовчувалося. А виявляти свою любов до батьківщини публічно багатьом німцям досі видається не дуже хорошою ідеєю. Але Нора не здається і щось таки дізнатися їй вдається. Якісь відповіді вона отримує, якісь ні і з цим також вона примирюється. Результати свого дослідження вона викладає у вигляді графічного роману, в якому щемкий текст поєднується із чудовими ілюстраціями та фотографіями. Я отримала багато позитивних емоцій, відкриваючи для себе історію родини Нори. Рекомендую.

У видавництві «Видавництво» вийшло багато книжок про Ґолокост, тому я розраховувала, що у книжці німкені будуть певні каяття або самозвинувачення. Виправдань побачити я не розраховувала. Але їх там і не було. Бо авторка прискіпливо вивчала біографію всіх родичів, які жили у воєнний період, і навіть намагалася розшифрувати їхні думки. Я знала, що багато німців були проти війни і проти терору, який організував Гітлер, але ці, здавалося б, очевидні речі, написані Норою Круґ, були неабияким відкриттям. Тобто знати, що хтось проти – це одне, і зовсім інше – знати, про що цей противник думав, яких душевних мук зазнавав, до чого вдавався, щоб хоч якось покращити ситуацію. Протягом усього читання книжки мене не полишала думка, що авторці легко далося написання цієї книги, бо вона з’ясувала, що її родичі не були причетні до нацистів. І от наприкінці книжки вона поставила собі те ж питання, яке і я їй умовно ставила протягом усього прочитання: «Чи не було б мені легше змиритися зі своїм відчуттям сорому, якби я довела його [дідуся] провину, якби я виявила, що він цілком напевне, поза всяким сумнівом, був нацистом?» Мене це дещо ошелешило. Якщо удар цеглиною по голові можна охарактеризувати словом «ошелешило» і міркою «дещо». Бо мені раптом стало зрозуміло, наскільки це важка ноша бути дитиною німців. Бо навіть якщо ти нікого не вбив, не був причетний до організацій, що вбивали, то ти був свідком того, що відбувається, а отже, так чи інакше причетний. І Нора уже внучка цих свідків, але це тавро, яке хтозна чи виведеться і з її нащадків. Вона змінила громадянство, вийшла заміж за єврея, намагаючись одночасно і відхреститися від нацизму і зберегти батьківщину у своєму серці. Це дуже важке завдання. Але ми всі маємо подумати, що ми зробили для своєї батьківщини, і чи вона має право на існування. Адже має?