«Вальдшнепи» – один із моїх улюблених творів Миколи Хвильового. Зізнаюся, я не є шанувальником ранньої новелістики цього автора, її «надривний» стиль мені чужий. Проте помітно, що Хвильовий еволюціонував як письменник, змінював стиль і рухався до великих форм. Якби його життя склалося менш трагічно, то, гадаю, сьогодні ми би пам’ятали провідника ВАПЛІТЕ насамперед за романами, а ранню коротку прозу розглядали як дебют класика. На жаль, сталося інакше. Юрій Шевельов назвав свою статтю про памфлети Миколи Хвильового «Літ Ікара». Це дуже точна назва. Ікарові спалили його крила в час піднесення… Хоча Хвильовий «закодував» у «Вальдшнепах» очевидні алюзії до Достоєвського, романові несподівано для самого автора судилося повторити долю «Мертвих душ» Гоголя. В тому сенсі, що маємо видатний твір, від якого заціліла тільки перша частина, а продовження було знищене. Роман мав публікуватися фрагментами на сторінках журналу «Вапліте». П’яте число за 1927 рік встигло побачити світ, саме там надруковано початок «Вальдшнепів». А ось наклад наступного номера із другою частиною твору конфіскувала комуністична цензура. Про зміст продовження можемо судити лише з випадкових повідомлень. Наприклад, другу частину «Вальдшнепів» цитує у своїй «викривальній» статті більшовицький партійний критик Андрій Хвиля. Також із нею встиг ознайомитися відомий літературознавець Юрій Лавріненко. Оскільки роман не вдалося повністю опублікувати, ми досі не знаємо, як він завершувався, тобто в чому полягав початковий авторський задум? Виникла ціла загадка «Вальдшнепів», що її марно намагалося розв’язати не одне покоління українських митців та літературознавців. Архівні пошуки втрачених частин наразі не дали сподіваного результату. Робилися різноманітні спроби «вгадати» чи вигадати первісний фінал, відтворити знищені фрагменти. Одну із таких реконструкцій запропоновано в однойменному фільмі «Вальдшнепи» режисера Олександра Муратова. Його версія розвитку подій доволі цікава, але часом впадають в око очевидні суперечності з оригінальним твором. Фільм знімався в незалежній Україні і там присутні «пророчі» тези, яких герої Хвильового виголосити не могли. Найбільше ж вражає, що у «продовженні» Муратова цілковито зникла зі сцени Аглая – головна дійова особа роману. Замість неї на передній план виходить Євгеній Валентинович, хоча навіть із уривків, процитованих Андрієм Хвилею, зрозуміло, що така «реконструкція» повністю суперечить задумам Хвильового. У фокусі другої частини твору перебувала саме Аглая, а Євгеній Валентинович – лише один з об’єктів її тонкої та незрозумілої гри. Ще далі відійшла від «Вальдшнепів» повість «Аглая», написана діаспорним автором Артемом Соколом. Подана як «продовження» роману Миколи Хвильового, повість в дійсності не має майже нічого спільного з прототипом. Шукати там розгадку «Вальдшнепів» - марна справа. Головне питання, яке не дає мені спокою, щойно мова заходить про «Вальдшнепів», винесене у заголовок рецензії. Ким є Аглая: «добрим пастирем» Карамазова, як вона сама себе називає, чи таємним агентом ЧК, «засланим козачком»? Щиро намагається вона вивести Дімі на дорогу національного визволення чи геніально провокує, спонукає до відвертості щоб потім знищити? За відсутності фіналу ми можемо лише припускати, але я схиляюся до думки, що Аглая – таки агент і провокатор. Про це прямо писав Володимир Ґжицький, який особисто знав Хвильового. Щоправда, цитати й спогади Андрія Хвилі та Юрія Лавріненка не підтверджують зловісної ролі Аглаї, однак, намагаючись вгадати фінал твору за цими свідченнями, ми потрапляємо в пастку. Адже навіть друга частина «Вальдшнепів», опублікована в конфіскованому числі журналу «Вапліте» – це ще не весь роман! Ані Хвиля, ані Лавріненко не знали, чим урешті-решт мала завершитися пристрасна любов Карамазова до Аглаї. Вони прочитали продовження, але не кінцівку. Повний рукопис «Вальдшнепів» автор нібито особисто знищив на вимогу комуністичної партії, принаймні так Хвильовий повідомляв у листі з Відня. Лишається, звичайно, надія, що рукопис чи його копію ще можна відшукати, але не плутаймо журнальні фрагменти з повним текстом. Чому вважаю головну героїню агентом ЧК? Про те, що Аглая і тьотя Клава виконують на курорті якусь приховану місію, ясно свідчить їхній діалог у третій главі. Так само промовистими є неодноразові авторські ремарки про передчуття трагедії, фатальний фінал стосунків у трикутнику Карамазов-Ганна-Аглая. Перед нами – явно не лав сторі із геппі ендом. Найбільш вірогідною мені видається версія, що Аглая, виконавши завдання, зникне, а доведений до розпачу Карамазов накладе на себе руки, тобто стане провісником майбутньої долі автора. Такий фінал був би цілком у дусі Хвильового – паралелі із «Повістю про санаторійну зону» очевидні. Хотілося б, ясна річ, помилитися. Аглая – надзвичайно привабливий персонаж, під силу її чарів потрапив не лише закоханий Дімі. Сучасна, амбітна та вольова жінка, до того ж українська націоналістка – Хвильовий ніби створив ідеальний образ під потреби нашого сьогодення! Як хочеться бачити в Аглаї відповідник Марини із «Патетичної сонати» Миколи Куліша! Та, на жаль, я думаю, що вона геніально грала в хитру гру зі своїми жертвами – Карамазовим і, мабуть, ще й Євгенієм Валентиновичем. Так це чи ні, ми дізнаємося лише в тому разі, якщо станеться диво і пощастить розшукати рукопис «Вальдшнепів».