"Як пишеться історія "великого народу", книга-кандидат на Державну премію? Трохи нехлюйства і десятки чужих ілюстрацій. У наукових редакторах - дівчина-верстальниця. А на дзвінок до видавництва щодо чужих ілюстрацій відповідають: "Які у вас можуть бути претензії? Хіба ми влізли до вашого помешкання й щось із нього вкрали?" У переддень Дня злуки на П'ятому каналі "засвітився" депутат Верховної Ради України Володимир Зубанов, який відрапортував ведучому Роману Чайці, що й собі долучився до великої справи єднання України, ініціювавши із Анатолієм Толстоуховим загальнонаціональний патріотичний проект "Україна: історія великого народу". Задумано цей проект із неабияким розмахом - як зазначається на персональному сайті А. Толстоухова, він має своєю метою не тільки популяризацію національної історії, а й формування самосвідомості українців та "розкриття всіх сторінок" нашої минувшини. Утім, наразі ці амбіції помітно випереджають "інтелектуальне забезпечення" проекту. Нам уже доводилося писати про таку його складову як серія "Україна: Хронологія розвитку", що створюється із прицілом на Державну премію (див. "Пацюк-потвора" як дзеркало української історії). Нескладно переконатися, що й так звана науково-популярна серія розкриває радше нехлюйство сучасних українців, аніж "історію великого народу". За приклад візьмемо випущену наприкінці 2009 р. книжку Віктора Горобця "Україна: Люблінська унія та народження нової вітчизни", що має аж три копірайти: В.О. Зубанова й А.В. Толстоухова, самого автора та, нарешті, керованого В.В. Зубановою київського видавництва "Кріон". Видання "представляє історію України на одному з найбільш драматичних і переломних етапів її розвитку", а заразом тішить око яскраво-червоними палітурками й сотнями кольорових ілюстрацій. Щоправда, ці барви дещо тьмяніють, коли вже на самому початку, у бібліографічному описі книги, її назва виглядає трохи інакше: "Україна: люблінська унія...". Погодьтесь: навіть за нинішніх, украй специфічних, часів непросто знайти столичних видавців, нездатних грамотно надрукувати назву свого дітища. Але це, звісно, дрібниці - значно більше дивує те, що, двічі згадуючи у передмові про "доленосну" та "вікопомну" Люблінську унію, автор книги (між іншим, репрезентований як відомий історик, доктор наук, професор і заслужений діяч науки і техніки України) обидва рази датує цю подію не 1569, а 1659 р.! ..."