Це мене вразило. Все починається фантастично одразу, а з другої половини книги взагалі розрив. Я робила паузи щоб візуалізувати картинку. Дуже круто. Рекомендую.

Я подужала до середини книги, далі по-діагоналі прогортала. Світ рослин, який мав бути цікавим, починає здаватись затягнутим і одноманітним. Події з персонажами не захоплюють. Переклад починає вибішувати із перших сторінок своїми дитячими пестливими назвами рослин чи описів людей "коси-коса", "зграйка дітей", "п'ять рочків", "халупа-шкаралупа", "будяк-свистяк", "пастка-зубастка", "штучки-зеленючки".

В своїй історії науково-фантастичної літератури "Пікнік довжиною в мільярд років" автор "Теплиці" Браян Олдісс дуже схвально оцінює спроби Олафа Степлдона у двої його найвідоміших книжках "Перші і останні люди" та "Зоретворець" уявити події та процеси в масштабі значно більшому за людський. Подібна амбіція прозирає і в "Теплиці". Події відбуваються на Землі далекого майбутнього, де домінанують рослинні форми життя. Змалілість людей у цьому світі відповідно підштовхує до міркувань щодо незначущості людського виду в більшій схемі речей, скромність його місця у ширших планах Всесвіту. Паралельно в образах відразу декількох рідких інтелектуалів нового світу — паразитичного грибка та зарозумілого дельфіна — ніби спростовуються заповіді "Золотої доби" фантастики щодо дивовижності та світлого, в кінцевому рахунку, потенціалу людського розуму. Щось на кшталт горезвісного рефрену "в людей проблеми через занадто великий мозок" з "Ґалапаґос" Воннегута (де теж, за дотепним збігом, з'являється щось типу розумних дельфінів). Також роман обігрує релігійні мотиви. Книга починається з опису повір'їв майбутніх людей про життя після смерті і тої химерної реальності, що, виявляється, за ними стоїть. Вигнання головних героїв з племені має щось від пафосу вигнання перших людей з Едему. А ближче до кінця, де настрій стає все більш апокаліптичним, обігруються картини "забирання до неба". Роман має епізодичну структуру, скидаючись на цикл оповідань, з якого він, зрештою, і був складений, тож історія легко розбивається на низку квестів із змінним списком центральних персонажів, кожен з яких (квестів, не персонажів) увінчується якимось захопливим образом, часто спарованим із авторським чи персонажевим філософським міркуванням чи озарінням. Найбільша вада книги, як на мене, в тому, що найбільш важливий для Олдісса аспект його візій майбутнього — саме візуальний. Тож чи не кращим втіленням історії за наяний був би мальописний. В текстовому форматі особливо кидається в око те, що персонажі не сильно цікавлять автора (і, як результат, читача — щонайбільше їх часом жалієш, та про співпереживання чи альтернативні сильні емоції, як-от обурення, все-таки не йдеться), та й навіть їхній путь з кульмінаційного для попереднього епізоду пункту А в пункт Б, що відкриє на приречений світ майбутнього нову вражаючу перспективу, часом здається довільною та виснажливою. Не грає на руку Олдіссу й те, що більшість з описуваних ним рослин надто вже стваринілі, що врешті сприймається як поразка фантазії. Нехай однією з центральних ідей Олдісса є те, що за зміни природних умов (наприклад, зросту сонячного випромінювання), баланс сил у світі може кардинально змінитися (наприклад, рослинний світ (називний відмінок) запросто придушить тваринний). Але ж чи не цікавіше було б, при цьому, замість писати про "вегетативних павуків" чи що там ще, вигадати якісь чудернацькіші штуки без аналогів з відомого нам тваринного царства? На щастя, подекуди, де в уяві Олдісса відчувається брак, книга вдало доповнюється уявою перекладача Олександра Мокровольського, що, попри кілька більш ніж сумнівних моментів у вступній статті Ґеймана (а саме, некоректний переклад термінів medium (в контексті статті — щось на кшталт "жанр", а точно не "медіум") та comic-relief (радше "контрастно комічний, ніж "комічно-рельєфний")), в тексті самого роману радує, іскрячи дивограйними (як, можливо, висловився б він сам) каламбурами на кшталт назви рослини "колючка-на-кілочку" та багатьох її строкатих товаришок із химерної фантастичної фауни.Загалом, цей роман здається радше курйозом, ніж наріжним каменем жанру, але ті, хто виглядає в фантастиці дечого незвичного і дещо відстороненого, чи то пак навіть анти-гуманістичного (і при цьому не вимагає від тексту неухильної науковості), напевне, знайдуть в романі саме те, що шукали. P.S. В післяслові Олдісс згадує дотепний коментар видавця, що свого часу змінив назву роману "Теплиця" на "Довге пообіддя Землі", навіть не попередивши автора: мовляв, книжку з назвою "Теплиця" помістять у розділі "Садівництво". Півстоліття по тому, шукаючи роман за назвою в Yakaboo, переконуюся, що видавець мав рацію.