Даруйте, але це ґрафоманія. Сюжет не рухається взагалі, героїні-дівчата схожі одна на одну і відрізняються тільки іменами, діалоги нудні і не про що. Містична складова теж нецікава. При тому сам автор - досить цікавий блоґер. Напевно, він написав це ще в дитинстві. Але бажаю йому успіхів у розвитку.

Ще одна прочитана мною книга з розряду не вельми популярних, але дуже вартісних. Не знаю, чи стане ця історія цікавою масовому читачу. Вона надто самобутня. Описує степову міфологію, відсилає до всесвітньо відомих творів у напряму жахів і містики. Також це оригінальне осмислення епосу і світогляду східної частини України. "Степовий Бог" розповідає про 14-річного парубка Сергія родом з маленького провінційного міста Запропадів (це узагальнений образ типового східного містечка). Дія відбувається на початку нульових. Одного разу батьки беруть сина до загадкового відлюдника, чорнобильця Віктора Остаповича, який володіє таємними знаннями і незвичною силою. Сергія дуже зацікавлює особистість степового мольфара, і він починає їздити за місто до нього, за навчанням і спілкуванням. Після знайомства він починає пізнавати таїнства степу, бачить полуденницю і навіть подорожує за межі реальності. "Степовий бог" описує походження світу крізь призму українських вірувань, показує особливості східного менталітету і дорослішання головного героя. Він вагається: жити посереднім життям чи віддатися чарам і повірити Віктору Остаповичу? Сергій обирає друге, і це змінює його життя. При цьому, це показано так, що я не могла не повірити в дійсність і побутовість цих магічних подій. Це магічний реалізм, а не фентезі. Книга наповнена цікавими малюнками і летерингом. Доволі цікаве оформлення, книга гарно виглядає в домашній бібліотеці.

Просто подаруйте цю книжку тому, хто розказує, що українська література одноманітна й нецікава! Бо це настільки самобутній твір, що для нього, мабуть, доведеться виводити окремий жанр. Відразу скажу, що назвати це приємним читанням важко, тому цю книжку треба читати або під відповідний настрій, або любителям "кріпоти" (в хорошому сенсі цього слова). Якщо спробувати описати враження під час прочитання, то це сухість у роті, запах пожовклої трави і відчуття пилу на шкірі. При чому де б ти не був і яка б погода не була насправді - ти все одно відчуваєш себе посеред степу в спекотний травневий день. До речі, у Євгена Ліра своє специфічне почуття гумору, його можна поділяти, а може й ні, але вивчати як феномен точно треба))) По завершенню, звичайно, залишилося більше запитань, ніж відповідей, тому маю надію, що в наступних частинах хоча б на якісь з них у нас будуть відповіді. Однак якщо весь цей "ореол загадковості" продовжить роздуватися далі - ось це вже буде повна лажа. Тому, мабуть, просто чекаємо продовження і нічого конкретного не кажемо...