Письменниці вдалося переконливо змалювати село воєнних (1944-1945 рр.) і перших повоєнних років. Перед читачем поступово вимальовується цілісний образ і типового села, де люди, не доїдаючи самі, відправляли всі запаси на фронт; і радянської влади у перші повоєнні роки, яка відправляла за грати всіх, хто потрапляв до неї у немилість. У центрі роману велика сім'я Мар'яни: четверо дітей, сестри, брати (які пішли на війну), старше покоління. Відправивши чоловіка на війну і залишившись одна з дітьми, вона стійко переносила всі негаразди, що випали на її долю. Кожний у селі мав виконати норму по їжі для фронту, і начальство абсолютно не хвилювало, що люди віддавали останнє, залишаючись практично помирати голодною смертю. Саме тому так часто у творі той чи інший персонаж згадує голод 1933 року. І лише завдяки дружбі та згуртованості люди могли хоч якось виживати. Всі мовчали, покладаючи велику надію на перемогу: адже після неї обов'язково настане краще життя. Проте, як довідуємося далі, жодного покращення не відбулося: люди і надалі продовжували працювати задарма, продовжували сплачувати податки, причому в такому ж розмірі, що встановили ще німці, коли були в селі. Люди були розгублені і налякані, адже ті, хто не боявся виступити відкрито проти радянської влади, були оголошені зрадниками і безслідно щезали. Мінорними нотами позначені моменти повернення солдатів до рідного села після закінчення війни: обірвані, босі, голодні, старі у свої 25 років, каліки - такими зустрічали їх зі сльозами на очах рідні. І їм заздрили ті односельці, які ще в роки війни отримали похоронки на своїх чоловіків. Не дочекалась із війни й Мар'яна свого Федора. Декілька разів до неї залицявся голова сільради, а отримавши відмову, жорстоко повівся з жінкою (вигнав її з малими дітьми з хати). Після війни вона зустріла, як їй здавалося, нове взаємне кохання. Але й тут не судилось бути щасливою: Максима не прийняли діти, і він, не вагаючись, пішов до іншої жінки.