У монографії розглянуто художню специфіку Шевченкових повістей, їхню проблематику та поетику загалом і кожного з дев'яти творів як автономної цілости зокрема, окреслено генезу повістей, розвиток у них традицій двомовної української прози 1830–1840-х років, параметри взаємодії з творчістю Г. Квітки (Основ'яненка), Є. Гребінки, П. Куліша. Автор аналізує зовнішні та внутрішні контакти Шевченка з російською словесністю першої половини ХІХ століття, засвоєння і заперечення в його прозовому доробку творчого досвіду західноевропейських письменників, витлумачує семантику наявних у повістях численних інтертекстуальних відсилань, приділяючи увагу і типологічним відповідностям.

Дослідження, яке становить першу спробу багатоаспектного осмислення Шевченкової художньої прози в европейському літературному контексті, адресовано як шевченкознавчій спільноті та фахівцям із історії модерного письменства Европи, так і ширшій академічній авдиторії науковців-гуманітарів, університетської професури і студентства, а також усім читачам, які цікавляться новочасною українською культурою.