Усі шляхи до відступу відрізані, всі крапки над І розставлено із самого початку. Невідворотність: «Назва цієї оповіді — не за іменами двох: Соланж і Гуґо. Повість названо іменем тої, що кохала: Соланж».

Мала Соланж танцює. Тітонька: «Ти танцюєш не в такт». Внутрішній такт Соланж не перетинається з тактом зовнішнім. Вони існують у різних площинах. Тим часом зовнішнє повсякчас нагадує про свою гегемонію.

«Соланж нерухомо сиділа на гойдалці й думала: якби так розгойдатися, щоби майнути ген понад Лідінґе, понад кораблями та Юршгольмом… Але все одно напнуті вервечки гойдалки потягнуть мене назад; пролечу попід гойдалкою, понад вулицею — і влечу у вікно моєї квартири. Інакше й не може буть, таж великий довгий сірий дім, де я живу, височіє у Смику». Соланж міцно прив’язана до свого середовища. За все життя вона жодного разу не змінить своє місце помешкання.

Зміни декорацій номінальні. Робота, де «четверта стіна в кімнаті скляна», а потім довічне ув’язнення «у цьому великому пустотілому стовпі з перегородками тепер стоять усі жінки, одна над другою й над третьою, кожна біля плити, в одному, всім однаковому місці чи поряд вікна в іншому, теж однаковому всім місці». Їй спадає на думку: «Оте смішне — це ж бо сама дійсність. Тому воно вже не смішне».

Речі, котрі мають потенційну силу, вмирають, не розвинувшись: «з олівців можна було б зводити іграшкові будиночки і бомбардувати їх снарядами з ґумок. Перший-ліпший пустун міг би отак гратися: наливати чорнило у ванну й заливати підлогу чер¬воними та синіми озерцями… Та все це добро лежить у конторі й переводиться на щось дріб’язкове і безглузде. Щось таке вже пустопорожнє й непотрібне…»

Соланж така ж: пустопорожня, непотрібна, непристосована та недоцільна. Хоче жити: «Не проживати — жити своїм життям, своїм єдиним життям!». На то Гуґо, чоловік-дійсність: «Своїм життям ти аж ніяк не живеш. Це воно живе тобою. Ти вмираєш, а воно й далі триває».