Надзвичайна книга, я ще й досі під враженням.

Почну з того, що я щиро рекомендую цю книгу до читання і підліткам, і дорослим. ⠀ Вона — одна з небагатьох, що припала мені до душі ще зі шкільного курсу української літератури. Вперше я прочитала "Собор" на літніх канікулах, за списком рекомендованої літератури, та була дуже здивована, коли вже на уроках вчителька задала до читання лише короткий зміст твору. ⠀ На мою думку, до "Собору" склалося упереджене ставлення через його, нібито, "радянськість" і тому цей чудовий твір часто лишається поза увагою. Але це зовсім не типовий роман для того часу. ⠀ Чому варто витратити свій час на читання цієї книги? Тут є жвавий насичений сюжет, молодість і романтика, радянські реалії змальовані без зайвих прикрас. ⠀ Також, хочу окремо звернути вашу увагу на описи локацій. Саме вони розкривають всю атмосферу епохи, яка вже відійшла в минуле, але є невід'ємною частиною української історії. Містичний образ козацького собору знов і знов виникає в житті ліричних героїв. Навіть після приходу радянської влади, коли від собору лишився лише каркас, люди все одно відчувають цю історичнісь та святість та ставляться до нього з повагою. Дніпровські плавні, які тоді тільки починали зникати, зараз вже практично повністю затоплені. ⠀ Ландшафти і будівлі поступово руйнуються, змінюються покоління та ідеології. Але є сюжети, які завжди будуть актуальними: дружба і заздрість, конфлікт батьків та дітей, щире перше кохання.

Коли мені довелось вперше прочитати "Собор" (признаюсь, що не із власної волі, бо у програмі навчання вже в університеті на четвертому курсі, був навчальний предмет "Історії української літератури", отже довелось прочитати багатенько книг, за які я сам до того не брався і може б ніколи і не взяв їх в руки - і втратив би справді цікаві речі для власного саморозвитку) книга відразу справила на мене велике враження. І це при тому, що у цей час, середині 2000-х років, звичайно ж було чимало цікавих книжок, що чудово могли "конкурувати" за увагу. Відлякувало ім'я автора - Олесь Гончар - що асоціювався із соцреалізмом, радянськими пропагандивними творами як "Прапороносці" і т.д. Але було у цій книзі щось інше, щось чаруюче. Кожен читач перенесеться в українську провінцію Наддніпрянщини 1960-х років - тобто час "відлиги", але і розквіту радянської системи. І ви просто поринете у життя села (але не глушини) із особливою його романтикою - ви там просто потонете у природі, якось так і малюються в уяві ці образи теплих літніх ночей, посиденьки на лавочці під вишнями, співи жаб із ставка... Романтика! І звичайно ж - звичайні людські проблеми і дилеми - такі наче банальні і щоденні, але такі, що наповнюють життя кожного із нас (не героїчні подвиги рятівників світу). Там і сім'я, і робота, і звичайно ж кохання! І все на тлі строго собору козацьких часів, що стоїть покинутий, занедбаний... І вже його хочуть знести, бо ж це так "не сучасно" "не комуністично" ... Але для багатьох із мешканців він просто знак їх життя - не для всіх релігійна пам'ятка і святиня духовності (що звично для нас), не лише пам'ятка історії (адже будували героїчні предки - козаки, там бував історик Яворницький), але і як пам'ять про себе, про свою молодість, про свої спогади подій, що відбувались на його тлі... Так деколи буває, коли зрізають старезне дерево, яке стояло на вашому подвір'ї усе ваше життя - наче рубають кусочок душі. І люди починають виступати (звичайно ж не бунтують зі зброєю у руках) проти знесення. І тут проявляється те, за що так цькувала влада Гончара за цю книгу - його ліберальні, духовні українські цінності! Його опозиція проти нищення історії і української культури та духовності! Твір справді сильний і приємний! Всім раджу прочитати! І уже тепер я придбав цю книгу і для себе у власну бібліотеку! Придбайте - не пожалієте!