"Сибірські новели"-це збірка оповідок про життя за колючим дротом репресованих українців.Сам автор,Антоненко-Давидович,двічі був засуджений радянською владою і тому бачив усі табірні жахіття на власні очі. Автор показує в своїх новелах весь шлях машини репресій: від першої підозри на роботі і аж до етапу в БАМЛАГ. Перша новела збірки має символічну назву "Чистка".Простий бухгалтер несподівано стає на захист репресованих колег по роботі і його очікувано звільняють.Що характерно,причиною для чистки у видавництві стала книжка про розведення кролів.Також в новелі зображені друзі автора-письменник Валер'ян Підмогильний та поет Євген Плужник. В новелі"Іван Євграфович більше не належить собі" йде мова про вчителя математики, якого НКВС змушує бути стукачем. Спочатку Євграфович не дуже охоче виконував свою "роботу",але незабаром почав отримувати справжнє задоволення від писання доносів. "Протеже дяді Васі" -табірна новела про німу прибиральницю, яку приймають за стукачку і коханку начальника зони. Лишень у фіналі відкриється шокуюча правда... "Що таке істина?" -оповідка про моральну перемогу ув'язненого сектанта над табірним керівництвом. Незважаючи на ув'язнення, герої"Сибірських новел" не втратили людяність і віру в краще.

Борис Антоненко-Давидович - не лише відомий мовознавець, котрий відчував найтонші нюанси слова, але й справжній майстер реалістичної художньої прози. Моє знайомство із цим автором починалося з роману "За ширмою", який справив сильне і дуже добре враження. У центрі твору - складні стосунки в трикутнику мати-невістка-син: невістка ненавидить свекруху й не кохає чоловіка, як, втім, і він її. Класичний приклад, коли подружжя чуже одне одному: він – здібний лікар, вона – безталанна художниця, кожен живе у своєму світі й загалом байдужий до потреб та інтересів другого. Але головна драма розгортається навколо стосунків матері із сином. Відданий своїй справі лікар Постоловський врятував багатьох чужих людей, але занедбав власну матір. Окрім сюжету в книзі приваблювали докладні, сповнені вірогідних подробиць, описи екзотичного Узбекистану - перебуваючи під враженням, я навіть трохи послухав узбецької народної музики. Антоненко-Давидович знав, про що писав, адже, намагаючись врятуватися від комуністичних репресій, кілька років мешкав у Центральній Азії, щоправда в Казахстані. Загалом автор - у певному сенсі унікальна постать в українській літературі, бо поєднав собою дві знакові епохи XX століття: "Розстріляне відродження" 20-х та коротку "відлигу" 60-х. На відміну від, скажімо, Тичини, Антоненко-Давидович не став на шлях уславлення кривавого червоного режиму, проте йому дивом вдалося вижити, повернутися додому після довгого заслання. Завдяки цьому в творчості письменника чітко виділяються два етапи, відокремлені один від одного десятиліттями. Перший припав на 20-ті, коли було зокрема написано повість "Смерть", вміщену пізніше Юрієм Лавріненком у збірку "Розстріляне відродження". В цьому тексті перипетії української революції 1919 року показано крізь призму душевних хитань конкретної людини. Головний герой, колишній петлюрівець Кость Горобенко, перейшов на бік більшовиків, проте й далі розривається між комунізмом і націоналізмом. Він свій серед чужих, чужий серед своїх. Не переповідатиму сюжету, але дилема ця призвела до трагедії, а слово "Смерть" у назві повісті, вочевидь, натякає не лише на фізичну загибель. Що ж стосується "Сибірських новел", то це вже зразки малої прози табірного періоду. Вони знов-таки вирізняються глибоким психологізмом, показують загальну жорстокість доби на прикладі тяжкого внутрішнього стану особистостей. Антоненко-Давидович писав їх "у стіл", навіть не сподіваючись на публікацію за життя. І повість "Смерть", і "Сибірські новели" дотепер не втратили актуальності, адже в цих творах дуже виразно й без зайвого патосу показано, яким жахливим було для України минуле століття. Читати їх не завжди легко, але потрібно і повчально. Додам наостанок, що український ПЕН-Центр нещодавно назвав "Сибірські новели" в переліку "Від Сковороди до сьогодення: 100 знакових творів українською мовою".