Євгенія Кононенко у книзі «Слово свого роду» посягає на святе. Вона сумнівається, ніби походження передує сутності. Так, у походженнях слів, у їхніх родах, буває, закорінені смисли, яких уже ніхто не згадує. Але чи не губляться ті архаїчні значення в сучасному мовленні? І чи не зовсім іншими словами називаються ті самі смисли засобами іншої мови? Євгенія Кононенко — перекладачка, тож добре знає, як важко буває знайти в рідній мові слова, які б оптимально передали значення, висловлені засобами оригіналу. Для цього знадобляться слова зовсім іншого роду.

«Слово свого роду» — це колекція (автобіографічних) есеїв, що написана на перетині красного письменства й есеїстики, правди й міфології. Але це той автобіографічний зріз, який не підтверджується ніякими документами. Лише фотографіями. Але ніщо так не бреше, як родинні світлини, які, за словами Сьюзен Зонтаґ, стали масово виготовляти, коли докорінно похитнувся сам інститут родини. Ця книжка не лише про містерію творення, письменництво, феміністок і християнок, Перелесника та земних чоловіків, дітей і батьків, кохання й любов, ненависть і зради, метафізику й секс у туалеті. Це метатекст про своєрідність, своє рідне і свій рід, слова своїх найрідніших, які з дитинства всотує в себе людина, бо живе у такій багатій картині світу мови і безмовного водночас.